Квадрант 2. До нього відносять специфічні ресурси підприємства, які створюють невисоку додану вартість. Як правило, це виробнича технологія, специфічна для галузі, але поширена серед підприємств даної галузі.
Квадрант 3. Сюди, як правило, відносять загальні ресурси підприємства у разі високих ризиків їх втрати через форс-мажорні обставини або у разі наявності умов, що роблять власника ресурсів монополістом і спонукають його до цінового тиску на партнера.
Квадрант 4. До нього відносять високоспецифічні ресурси підприємства; володіння ними забезпечує йому суттєві конкурентні переваги на ринку. Саме у разі їх придбання на ринку вартість ресурсу значно перевищує їх собівартість, тому вони передусім повинні братись до уваги при обґрунтуванні варіантів організаційно-структурного розвитку підприємства. Такими ресурсами на більшості виробничих підприємств є так звані “ключові” працівники, які задіяні у процесі створення продукції та виведення її на ринок. Вони формують маркетингову політику підприємства, забезпечують високий рівень організації виробництва, ефективне просування товару на ринок тощо. Швидка реалізація кінцевої продукції дає змогу підприємствам своєчасно розраховуватися із постачальниками за прийнятною для обох сторін ціною. Те ж саме стосується і торгової марки, яка створюється силами відділу маркетингу. Підприємства, торгова марка яких є добре впізнаваною і визнаною споживачами, отримують перевагу у збуті своєї продукції.
До специфічних ресурсів, що створюють високу додану вартість, відносяться і сучасні технології. Саме завдяки їх придатності для виготовлення конкурентоспроможного продукту, підприємства, які їх застосовують, приваблюють до себе власників сировинних ресурсів.
Слід підкреслити, що саме власники специфічних та високоспецифічних ресурсів найбільшою мірою схильні до опортуністичної поведінки. Це потребує додаткових витрат на її подолання, тому при укладанні контрактів на залучення таких ресурсів необхідно ретельно проаналізувати обставини, які можуть спонукати у майбутньому їх власників до “вимагання” чи “ухиляння”.
Як зазначалося раніше, при залученні ресурсів власник капіталу (бізнесу) може використовувати три основних типи контрактів - класичний, неокласичний та імпліцитний [13, с. 69]. І лише в класичному контракті чітко обумовлюються всі аспекти угоди про залучення ресурсів - від якісних та кількісних характеристик ресурсів, їх ціни, розміру поставок та їх ритмічності - аж до можливих змін у порядку постачання у разі настання конкретних ситуаційних факторів, чи відшкодування можливих збитків у разі порушення угоди про постачання.
Неокласичний контракт укладається за невизначеності умов співпраці у майбутньому. Внаслідок цього він не може строго описувати поведінку партнерів у всіх без винятку ситуаціях, що можуть виникнути у процесі постачання (збуту) у плановому періоді. Тому тут можуть бути і усні домовленості, якими окреслюються можливі напрями змін у разі непередбачених обставин.
На відміну від попередніх, у імпліцитному контракті неформальні умови співпраці переважають над формальними, оскільки неможливо заздалегідь визначити всі умови такої співпраці. Його виконання гарантується взаємною зацікавленістю у тривалій співпраці сторін-учасників. Як правило, імпліцитний контракт укладається щодо залучення ресурсів, які у процесі їх використання можуть набути особливого значення для підприємства (наприклад, найм на роботу ключових працівників, які у процесі подальшої трудової діяльності на даному підприємстві збільшують свій інтелектуальний потенціал і можуть знаходити йому ширше практичне застосування, в тому числі і поза межами даного підприємства). Щоб убезпечити можливі негативні наслідки від зниження лояльності до підприємства таких працівників, у західних компаніях використовують застережні заходи, найбільш поширеними з яких є пільгове кредитування, участь у власності
» следующая страница »
1 ... 135 136 137 138 139 140141 142 143 144 145 ... 241