Відмінною рисою інституціоналізму на цьому етапі стало домінування індустріально-технократичних підходів. До об’єктів першочергової уваги потрапила науково-технічна революція. В її контексті розглядалися практично всі економічні та суспільно-політичні проблеми. Було переосмислене значення великої корпорації. Вона набула статусу основної рушійної сили економічного прогресу. Розвивалися ідеї про спонтанну трансформацію капіталізму у “суспільство загального добробуту”, “народний капіталізм” тощо, яка обумовлювалася змінами у природі корпорацій, демократизацією власності на капітал та зростанням ролі управляючих.
Науково-технічна революція та її наслідки, на думку інституціоналістів, змінюють природу і цілі держави, яка поступово перетворюється у інструмент забезпечення загального добробуту, але тільки там, де розвиваються і використовуються у практиці управління “теорії соціального контролю”.
У 70-ті роки інституціоналізм старої вебленівської традиції знову зіткнувся із рядом серйозних проблем. У цей час стало зрозумілим, що розвиток капіталізму пішов не тим шляхом, який накреслили йому Дж.К. Гелбрейт та інші інституціоналісти покоління 60-х. Замість посилення державного контролю і зростання впливу великих корпорацій відбувся ренесанс ринкової конкуренції і “послідовникам Веблена та Коммонса довелося кардинально переосмислювати свої погляди, прагнучи сумістити свої корінні принципи з визнанням провідної ролі ринкового механізму” [18, с. 259].
Другим кроком на шляху оновлення стало помітне зростання у дослідженнях питомої ваги позитивно-конструктивної складової порівняно з критичною. І третім - переорієнтація від гострої конфронтації з неокласичною теорією до спроб досягнення взаєморозуміння у деяких питаннях та введення окремих її елементів у власний “науковий обіг”.
Внаслідок модернізації традиційний інституціоналізм настільки зміцнів, що “зумів виступити тією теоретичною силою, яка об'єднала навколо себе різнорідний табір напрямків, що протистоять неокласицизму” [18, с. 260].
Сьогодні найбільш динамічно розвиваються інституціональні концепції, пов’язані із дослідженням проблем глобалізації та постіндустріального суспільства. Інтеграція у глобальну економічну систему, а також розвиток постіндустріальних технологій, є факторами, що визначальним чином впливають на зміст і спрямування процесів економічної та інституційної трансформації в Україні. З огляду на це теоретичні та методологічні підходи, розроблені в рамках згаданих концепцій, набувають для нас особливої практичної ваги та актуальності.
Неоінституціоналізм має значно коротшу історію, ніж старий інституціоналізм вебленівської традиції. Його виділення із неокласики у самостійну теоретичну концепцію відбулося лише у 60-70-ті роки ХХ століття. Поява неоінс- титуціоналізму була своєрідною реакцією деяких ліберально налаштованих американських університетських професорів на засилля кейнсіанства. З одного боку, вони розуміли, що немає серйозних підстав відмовлятися від державного регулювання економіки, з іншого - їх не влаштовували способи, якими воно здійснювалося. Особливе неприйняття викликали розростання і бюрократизація державного апарату та масова переорієнтація чиновників на пошуки “політичної ренти”. Було запропоновано змістити “центр ваги” у державному регулюванні з прямого перерозподілу ресурсних потоків на опосередкований вплив на економіку через зміни у інституційній структурі суспільства та вдосконалення обов’язкових для всіх “правил економічної гри”.
Неоінституціональна теорія зробила чергову спробу актуалізувати ліберальні принципи у економічній науці. Але, на відміну від неокласичного, це був лібералізм нового типу. У ньому поєднувалися на перший погляд несумісні речі - з одного боку, посилення і зростання можливостей державного регулювання, з іншого - обмеження прямого втручання чиновництва у економічні процеси та розширення простору для індивідуальної ініціативи економічних агентів. До речі, лібералізація саме такого спрямування потрібна сьогодні українській економіці.
» следующая страница »
1 ... 42 43 44 45 46 4748 49 50 51 52 ... 241