Виходячи із власної концепції далеко не раціональної економічної поведінки людини Т. Веблен вивів основне внутрішнє протиріччя капіталізму, яке полягає у конфлікті між раціональною організацією виробництва та ірраціональними суспільними формами.
Доля ідей Т. Веблена складалася непросто. Вони не вписувалися в існуючу систему економічних знань і тому не знаходили розуміння серед наукового загалу, байдуже, а часом і вороже сприймалися представниками ортодоксальних шкіл. Для цього було багато причин і не останнє місце серед них займали суттєві вади самої теоретичної концепції.
Численні методологічні проблеми породжувалися нечіткістю визначення ключової категорії аналізу - економічної інституції. Абсолютизувавши значимість органічної цілісності всіх закорінених у минулому стереотипів мислення, Т. Веблен змушений був визнати неможливість “.чітко виділити те коло культурних феноменів, які можна було б строго віднести до категорії економічних інституцій” [96]. Внаслідок цього економічними доводилося вважати практично всі існуючі інституції. Це вкрай ускладнювало процес відокремлення істотного від другорядного, перетворювало теорію на громіздку конструкцію, яка, по суті, втрачала ознаки теорії, оскільки замість обмеженої кількості універсальних узагальнюючих ідей пропонувала широкий набір суджень на задані теми, що здійснювалися на рівні “здорового глузду”.
Попри те, що роботи Т. Веблена містили достатньо нових конструктивних ідей, критична їх складова явно переважала творчо-позитивну. До того ж критика велася здебільшого з позицій соціології і психології, що сприймалося економістами як “гра на чужому полі”. Практично не пропонувалося ніяких альтернативних способів для вирішення основних суто економічних проблем, що складають ядро і предмет економічної науки, а саме тих, які стосуються розподілу і покращання використання ресурсів.
По суті, залишилася невирішеною і проблема інкорпорації інституцій у економічну теорію, оскільки не було розроблено навіть загальних методичних підходів до оцінки їх впливу на розміри і структуру витрат та розподіл економічних ресурсів.
Хоча Т. Веблену і не вдалося повною мірою реалізувати свою дослідницьку програму, його ідеї виявилися напрочуд життєздатними і продуктивними. Вони лягли в основу численних інституційних і еволюційних теорій, розроблених економістами наступних поколінь, відкрили широкі перспективи для розвитку цілого спектру економічних досліджень, спрямованих на виявлення причин та механізмів економічної динаміки та на вивчення впливу на економічну реальність багатого інституційного різноманіття.
Наступний етап розвитку інституціоналізму пов’язують з іменами американських економістів Дж. Коммонса, У. Мітчела, У. Ґамільтона, Р.Таґуела та ін. і датують періодом між двома світовими війнами. Це був час самоідентифікації інституціоналізму як окремої оригінальної теоретичної концепції, розвитку його понятійного апарату і методологічного інструментарію, формулювання основних задач і цілей та відкриття нових перспективних напрямків досліджень. Саме тоді чітко визначилися основні риси того теоретичного напрямку, який опирався на вебленівську традицію і згодом одержав назву “старий інституціоналізм”, на відміну від неоінституціоналізму, що виник внаслідок модифікації неокласичної теорії і оформився у самостійну течію лише у 60-70-ті роки ХХ століття.
Інституціоналісти претендували на особливий статус своєї теорії. У. Ґаміль- тон стверджував, що вона єдина може об'єднати економічну науку, оскільки дає змогу зрозуміти, як окремі частини економічної системи співвідносяться з цілим [70, с. 317].
Ні до, ні після міжвоєнного періоду вплив послідовників Т. Веблена у Сполучених Штатах не був таким значним. Можливо з деяким перебільшенням відомий сучасний інституціоналіст Дж. Ходжсон стверджує, що “інституціоналізм як економічна теорія займав домінуюче становище у США, по крайній мірі, до початку 40-х років” [74]. Принагідно ще раз нагадаємо, що головним теоретиком “нового курсу” Ф. Рузвельта був саме інституціоналіст Р.Таґуел.
» следующая страница »
1 ... 40 41 42 43 44 4546 47 48 49 50 ... 241