На другому етапі — друга половина існування Республіки, коли посилилась правотворча роль преторів, у цивільному процесі зростає значення магістратів, зокрема преторів, хоча у вирішенні майнових спорів значну роль поки що відігравали приватні третейські суди. На третьому етапі, в період абсолютної монархи, цивільний процес стає виключно монополією державних органів.
Цивільний процес, коли справу розглядали державні органи, складався з двох стадій. На першій (іп jure) сторони з'являлися перед магістратом, де позивач в урочистих і чітко дотримуваних формулах оголошував своє право і претензії до відповідача. Магістрат констатував справедливість і правомірність позову, і якщо відповідач не заперечував йому, то справа вважалася вирішеною. Якщо ж відповідач не погоджувався з позивачем, то також промовляв відповідні формули (їх було всього п'ять). Сукупність цих формул, які промовляли сторони, називалась 1еgis асіо, що означало діяти згідно із законом, а не самочинно. Тому і процес називався легісакційним. Отже, він вирізнявся формалізмом.
У разі заперечення відповідачем претензій позивача справа переходила у другу стадію — іп judicio, і її міг знову ж таки розглянути магістрат (претор) або спеціальні судові колегії, створені в період розвиненої республіки. Наприклад, одна колегія (до її складу входило 105 суддів — по п'ять від усіх 21 триб) розглядала справи про спадкування; інша (10 суддів) — справи про свободу осіб (чи людина є вільною або рабом). Крім колегій, справу могли розглядати і судді (один чи більше), котрих за згодою сторін призначав претор.
Для виголошення промов сторони могли запрошувати спеціальних ораторів, а для консультацій — юристів. На відміну від першої стадії у другій не треба було промовляти формул, робити відповідні жести. Рішення суду оскарженню не підлягало.
У кримінальному процесі жодних правил судочинства не встановлювалося. Самі магістрати спочатку проводили розслідування, самі й розглядали справу, керуючись законодавством, звичаями або й на власний розсуд. Цього дотримувались і центуріатні чи три- бутні коміції під час розгляду апеляцій на рішення магістратів.
У II ст. До н. Е., як зазначалось, для розгляду кримінальних справ створюються постійні судові комісії. Особливістю розгляду справ у цих комісіях було те, що ініціатива в порушенні справ і обвинуваченні належала тільки приватним особам. Ті особи, котрі порушували справу, були зобов'язані збирати докази, запрошувати свідків, доводити свою правоту в суді. Коли позивач відмовлявся від продовження справи, вона негайно припинялась. За бездоказовість чи наклепницьке обвинувачення позивача могло бути покарано. Судочинство в комісіях проводилось усно і відкрито, супроводжувалось обвинувальними і захисними виступами ораторів та ін.
У другому періоді розвитку римського права виникла потреба в реформуванні судового процесу, більш гнучких його формах, які б давали право на позовний захист широкому колу майнових відносин. Велика роль у цьому належала розвитку товарно-грошових відносин, перетворення Риму в світову державу, потреба надавати судовий захист перегринам та іншим торговцям, які не були римськими громадянами і не мали права брати участі в легісакційному процесі.
У II ст. До н. Е. Спеціальними законами проведено реформу цивільного процесу. Суть змін полягала в тому, що на першій стадії сторони вже не повинні були промовляти обрядові формули, робити певні жести, а магістрат виконував пасивну роль, спостерігаючи лише за їх правильністю. Раніше через найменшу помилку в цій обрядовості справа програвалась. Відтепер сторони викладали перед магістратом суть справи в будь-якій формі, а вже він сам був зобов'язаний надати претензіям сторін відповідне юридичне оформлення. Отже, магістрат складав письмову юридичну формулу, в якій викладав суть справи і направляв її судді, котрого призначав для конкретного розгляду справи. Звідси і процес дістав назву формулярного, хоч і зберіг дві попередні стадії розгляду. Формула обов'язково повинна була містити:
» следующая страница »
1 ... 180 181 182 183 184 185186 187 188 189 190 ... 215