Кримінальне право. В ранньому римському кримінальному праві зберігаються численні риси родового ладу. Власне, кримінальне право як окрема галузь тоді ще не виокремилось, оскільки основна частина правопорушень розглядалась у порядку приватного обвинувачення і мала характер позову до порушника. Як відомо, право було тісно пов'язане з релігією, упродовж тривалого часу вирішуючи кримінальні справи. Керувалися не законами, а встановленими звичаями і традиціями. Кровну помсту змінили штрафи і таліон.
У кримінальному праві починають розрізняти правопорушення приватного і публічного (громадського) характеру. У Законах XII таблиць зафіксовано, наприклад, тільки приватні правопорушення, тобто такі, що стосувалися приватних осіб. Громадські, або публічні, правопорушення ^еіійа риьііса), що торкалися інтересів держави, спочатку не було передбачено законодавством. Визначення того, що є публічним правопорушенням, а також розв'язання питання про відповідне покарання за нього було компетенцією магістратів.
Зокрема, до публічних деліктів належали злочини проти держави (зрада або зносини з ворогом, опір владі), вбивство, образу жіночої честі (зґвалтування), підпал, неправдиві свідчення, пасквілі, знищення чи крадіжку врожаю, порушення межових знаків. Для їх розслідування і розгляду створюються спеціальні комісії. Діяли вони згідно з інструкціями, де визначалось, які саме делікти вони повинні розслідувати і які покарання за ці злочини належало накладати. Першу з них було створено за законом Кальпурнія (149 р. До н. Е.) — це комісія у справах хабарництва і здирництва службових осіб у провінціях. Згодом було створено комісії у справах розбоїв з убивством, отруєння, крадіжки й розтрати державного майна та ін. Найбільше таких комісій створено за часів диктаторства Корнелія Сулли.
Через тісний зв'язок права з релігією численні правопорушення вважалися образою богів і, крім звичайних світських покарань, тягнули за собою релігійні прокляття (гасег еstо) або вимогу неодмінного очищення перед ображеними богами. До них передусім належали порушення патроном обов'язків перед клієнтом, порушення присяги, порушення межевих знаків, посягання на особу народних трибунів, порушення весталками обітниці невинності тощо.
До деліктів приватного характеру ^енсіа ргіуаіа) належали крадіжка, посягання на особу (честь, гідність, тілесні ушкодження), знищення чи пошкодження чужих речей.
Покарання, які застосовували в Римській республіці, поділяли на тяжкі та легкі. До тяжких належали смертна кара і вигнання з позбавленням громадянства, до легких — тілесні покарання і штрафи.
Смертну кару застосовували в Римі з найдавніших часів. За Законами XII таблиць, той, хто підбурює ворога до нападу на Рим або віддає римського громадянина ворогові, підлягає смерті (табл. IX, п. 5). Вирок виконували мечем. Проте винних у вбивстві батьків сікли палицями, потім зашивали у мішок разом із собакою, півнем, змією і мавпою та кидали в море. Прелюбодіїв сікли різками на смерть. Весталок, котрі порушили обітницю невинності, живими закопували в землю. Рабів за злочини (а іноді й вільних, зокрема за неправдиві свідчення) кидали у прірву з Тарпейської скелі.
На початку II ст. До н. Е. Смертну кару для римських громадян замінили вигнанням, однак у період громадянських воєн її було відновлено і часто разом із конфіскацією майна. В умовах масових виступів рабів з метою залякування смертна кара здійснювалась у мученицьких формах (наприклад, розп'яття на хресті).
Вигнання, відоме з часів родового ладу, називали в Римі "позбавленням води і вогню". Воно поєднувалося з утратою громадянства. Римський громадянин, щоб уникнути вироку смертної кари, міг добровільно піти у вигнання. Повернення вигнанця на батьківщину означало для нього смерть або захоплення в рабство.
» следующая страница »
1 ... 178 179 180 181 182 183184 185 186 187 188 ... 215