Успадкування за заповітом передбачало такі умови: заповідач повинен був бути діє- і правоздатним, при здоровому розумі, не складати заповіту під фізичним чи психічним примусом. Заповідати майно мав право тільки той громадянин, у якого не було дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні й жінки, як і усиновлений син, а також особи, які обіймали державні посади, пов'язані з матеріальними засобами, аж до затвердження їх службових звітів. Якщо у спадкодавця була дочка, то він міг заповідати майно сторонньому, але за умови, щоб той одружився з нею (або з однією з них), а іншим виділив придане.
Заповіт укладали в присутності свідків у письмовій чи усній формі. Письмовий заповіт передавали на зберігання довіреній особі або властям. Заповідач міг у будь-який момент відкликати (анулювати) свій заповіт.
Кримінальне право. Злочином у грецькому праві упродовж тривалого періоду вважали тільки таку дію, що викликала будь-які негативні наслідки. До уваги не брали характер волі правопорушника (злочин вчинено з наміром чи з необережності), посягання на злочин (коли дія не наставала з незалежних від волі злочинця причин) та ін. Однак уже Драконт у своїх законах розрізняв навмисне й ненавмисне вбивство. Проте й далі в питаннях щодо злочинів й покарань зберігалося чимало пережитків первіснообщинного ладу. Це виявлялося насамперед у тому, що ініціатива в порушенні кримінальної справи, покаранні злочинця належала потерпілому чи його родичам, а не державним органам. Вважалося цілком нормальним явищем домовленість родичів убитого з убивцею про матеріальну компенсацію за злочин. Якщо близьких родичів не було, то винагороду одержували 10 членів фратрії, до якої належав убитий. Позов, порушений родичами, мав приватний характер (dike), а не публічний (graphe). Допускали й самосуд: чоловік міг убити коханця дружини на місці вчинення зради; вбити на місці злочину можна було й нічного злодія.
Держава виступала ініціатором у порушенні справи й винесенні вироку тільки в разі скоєння таких злочинів, як зрада, втеча до ворога, виказування державної таємниці, ухилення від військової служби. Ці злочини вважали такими, що порушували інтереси загалу, суспільства. Власне тому й виникли два види процесу: dike й grарhе — приватне звинувачення і публічне. Причому до приватного звинувачення належали дуже серйозні правопорушення, зокрема, як зазначалося, вбивство, підпал, пограбування, отруєння, зґвалтування та ін. У приватному процесі винний переважно відшкодовував потерпілій стороні матеріальним способом, а у публічному — ніс покарання аж до смертної кари включно. Потерпілій стороні нерідко надавали право вибирати між обома видами процесу. Є відомості, коли зі скаргою проти правопорушника виступала не тільки потерпіла сторона, а й будь-який громадянин Афін.
Згодом, у V—IV ст. До н. Е., кримінальне право Афін досягло значного розвитку. Розрізняли такі види злочинів.
Антидержавні. Це насамперед зрада, яку тлумачили достатньо широко: перехід на бік ворога, виказування державної чи військової таємниці, якщо здавали ворогові міста або здавалися в полон, поїздка у ворожий край без дозволу влади, поселення в чужому краї та інше, а також спроби повалити існуючий лад, шкодити демократії, спроби відновити тиранію. За зраду загрожувала смертна кара з конфіскацією майна й вивезення тіла злочинця за межі країни. За спроби повалити існуючий лад — позбавлення громадянських прав (атімія), причому не тільки самого злочинця, а й близької його родини.
Антидержавними злочинами вважали також обдурювання народу (неправдива інформація, фальшиві обіцянки) та підробку грошей.
Проти порядку управління. До них належали розтрати державних грошей (розтратник повинен був повернути суму в 10-кратному розмірі); зловживання владою; несумлінне виконання дипломатичної місії.
» следующая страница »
1 ... 69 70 71 72 73 7475 76 77 78 79 ... 215