Отже, покупець залежно від умов договору повинен був виплатити продавцеві одразу всю встановлену за річ суму або сплачувати її частинами. Це допускалося. Продавець був зобов'язаний передати річ з усіма її приналежностями покупцеві й гарантувати неможливість її вилучення в покупця третіми, сторонніми особами. Насамперед це стосувалося нерухомості.
Крім того, на випадок продажу землі, будівель тощо сторони мусили повідомити про свій намір властям, котрі вивішували відповідне оголошення на агорі або про це доводили до відома громадськості через герольдів. У такий спосіб виясняли, чи не має хтось претензій до продавця або майна, яке він збирається продати.
Чи була відповідальність продавця за приховані недоліки речі — невідомо. Відомо тільки те, що в Афінах існував закон, який передбачав відповідальність за продаж хворого раба. Цей закон передбачав, крім того, можливість для покупця в такому разі розірвати укладений договір.
Договір позики також був поширений в Афінах. Він укладався в письмовій або усній формі у присутності свідків. Жінка без згоди опікуна не могла укладати цього договору — ні як кредитор, ні як позичальник. Предметом договору позики були переважно речі, визначені родовими ознаками — вагою, кількістю, мірою (гроші, зерно, вино). В більшості випадків цей договір передбачав сплату боржником відсотків. В Афінах, як і в інших грецьких державах, процвітало лихварство. Були навіть спеціальні банкіри (трапезити), котрі займалися майже виключно кредитними операціями. Займалися ними і храми. Нормальним вважалося стягнення 12—18 % на рік, хоч часто розмір відсотків досягав 25 і навіть 30 %. У разі невчасної сплати відсотків практикувалося нарахування відсотків на відсотки.
Позичка була і безвідсоткова: позичка у друзів для викупу з полону, оплати штрафу тощо. Позичене слід було повернути одноразово або частинами. Кредитор і в цьому разі мав право на судовий позов (у разі неповернення боргу).
Взяте в позику боржник повинен був повернути у зазначений в договорі строк. У разі прострочення сплати боргу кредитор, по- перше, міг звернутися в суд з позовом до боржника. По-друге, якщо боржник мав поручника, то до поручника. По-третє, якщо в договорі було передбачено, що кредитор самостійно може задовольнити свої претензії за рахунок майна боржника, то він це робив сам (ніби судове рішення відбулося).
Договір наймання. Його предметом було наймання рухомих (до них належали й раби) і нерухомих речей та наймання послуг (рабів, худоби, судна, будівлі, землі та ін.). Зокрема, був поширений договір наймання будинків метеками, оскільки вони як іноземці не мали права купувати нерухомість на території Афінської держави. Наймали майстерні чи підприємства разом з рабами, земельні ділянки, сади.
Договір укладали зазвичай в письмовій формі, його підписували сторони і свідки. Згідно з договором, наймодавець зобов'язувався надати на певний час у користування наймача якусь річ. Вона мала бути якісна, гарантована від будь-яких претензій з боку третіх осіб. Наймодавець не мав права (і це часто передбачалось у тексті договору) продати цю річ третій особі до закінчення терміну договору.
Основне зобов'язання боржника — своєчасне внесення обумовленої платні, яка, зокрема за землю й будівлі, була достатньо високою (іноді становила 7—8,5 % вартості нерухомості щорічно). При несвоєчасній сплаті орендної плати власникові надавалося право звернутися до суду або самому вжити заходів для вигнання недобросовісних наймачів (розібрати дах, познімати вікна, двері тощо). Наймач був зобов'язаний ставитись до найнятої речі як добрий, уважний господар, а після закінчення терміну договору повернути річ у такому ж стані, в якому він її отримав.
Термін, на який укладався договір, встановлювали самі сторони. Відомим було і безстрокове наймання (землі, будівель). Наймач навіть міг передавати найняті речі у спадок.
» следующая страница »
1 ... 65 66 67 68 69 7071 72 73 74 75 ... 215