Навіть перебуваючи у шлюбі, дружина підлягала, крім влади чоловіка, ще й владі батька (чи опікуна).
Майнові відносини подружжя були такими: придане залишалося власністю дружини, чоловік лише ним управляв. Воно переходило у спадок дітям. Для забезпечення його цілісності встановлювали заставу (іпотека) майном чоловіка. Якщо сім'я дітей не мала, то придане після смерті дружини повертали її батькам чи спадкоємцям. Предметами (речами) особистого вжитку дружина розпоряджалась сама.
Влада батька над дітьми також була дуже сильною. Впродовж перших п'яти днів після народження дитини батько вирішував, чи це його дитина. Тільки після визнання дитини батьком вона ставала членом сім'ї. До Солона існувало право батька продати або віддати своїх дітей в рабство за борги. Солон ліквідував це право, але визнав право батька вигнати дитину із сім'ї за недостатню повагу, публічно зректися її. В такому разі сина виключали зі списку членів деми, позбавляли права спадкування батьківського майна. Батько мав право віддати дитину на виховання в іншу сім'ю, призначити опікуна на випадок своєї смерті, вибирав для дочки чоловіка та ін.
Навіть дорослі діти, які мали сім'ї, повинні були слухати батьків, поважати їх, у разі потреби — утримувати. За невиконання цих обов'язків їх могли притягнути до відповідальності.
Відомим було всиновлення (удочеріння), на яке мали право повноправні, дієздатні громадяни, котрі були бездітними або мали тільки дочок. Усиновлювати можна було не тільки при житті, а й в заповіті. Коли в усиновителя згодом народжувався син, то усиновлення все одно залишалося дійсним, а усиновлений був рівний у правах з рідними дітьми та успадковував майно батьків нарівні з ними. Не мав права усиновлювати той громадянин, який сам був усиновленим.
Здебільшого всиновлення мало на меті збереження в сім'ї родинного майна, традицій, вшановування культу родинних богів, принесення жертв богам і померлим предкам (це могли робити тільки чоловіки) тощо. Усиновлення спричиняло вихід усиновленого з фратрії і дему попередньої родини, припинення спорідненості, звільнення від будь-яких попередніх обов'язків.
Усиновлення могло бути розірваним тільки за взаємною згодою обох сторін. Усиновлений міг зробити це й односторонньо, з власної ініціативи, але тільки тоді, коли залишав названому батькові свого сина.
Поширена була й опіка, яку встановлювали над неповнолітніми, жінками й душевнохворими шляхом запису в заповіті або урядово (державою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпечити навчання і здобуття професії, захищати його інтереси, управляти його майном. Опікуна за невиконання чи недобросовісне виконання обов'язків можна було притягнути до відповідальності. Таке право мала родина підопічного або архонт-епонім.
Опіка закінчувалася з досягненням підопічним 18 років і прийняттям його до складу дему або з одруженням дівчини. Опікун звітував про свою діяльність. Упродовж п'яти років після припинення опіки підопічний міг оскаржити дії опікуна.
Спадкове право. На ранніх етапах розвитку афінське право знало тільки спадкування згідно із законом. Реформи Солона встановили спадкування і за заповітом.
Отже, за законом спадок мали передусім сини померлого. Дочки за наявності синів не спадкували. Однак вони мали право при виході заміж на отримання від братів приданого. Між синами майно ділили порівну. Вони не могли відмовитись від спадку. Якщо син помер до отримання спадку, то його частку успадковували його сини.
У разі відсутності синів майно батька успадковували дочки. Позашлюбні діти права успадкування не мали. Закон дозволив виділяти їм з батьківського майна не більше ніж по одній тисячі драхм.
Якщо померлий не мав дітей, то спадкували майно його по бічній лінії родичі — передусім брати і племінники (в раз їх відсутності — сестри й племінниці); потім — дядьки, двоюрідні брати та їхні діти. Чи мали право спадкувати батько та дід померлого — науці не відомо. В кожній покликаній до спадкування категорії кровні родичі ближчої лінії виключали родичів дальших ліній.
» следующая страница »
1 ... 68 69 70 71 72 7374 75 76 77 78 ... 215