Зобов'язальне право. Грецьке право розрізняло два види зобов'язань (synallagmata) — добровільні та примусові, які виникали відповідно на підставі договору (угоди) або правопорушення (делікту).
Договірні зобов 'язання. Поняття договору Аристотель розкрив у "Риториці", зазначаючи, що договір — це начебто спеціальний закон, який пов'язує між собою особи. Кількість договорів не була обмежена. Будь-яка угода між сторонами (крім злочинної) могла слугувати підставою для договірного зобов'язання. Спочатку будь- якої спеціальної форми укладення договорів не існувало — достатньо було лише згоди сторін. Особливо це стосувалося простих угод, наприклад купівлі продуктів на ринку. Однак у подальшому з метою полегшення доказу факту, укладаючи договори, почали застосовувати письмову форму. Текст договорів підписували обидві сторони. Виник й інститут свідків. Нарешті, договір можна було укласти у присутності урядовця, зареєструвати його у спеціальних книгах. Отож, форму укладення договору вибирали самі сторони. Формалізм порівняно швидко зник з афінського права, хоч, напевне, він мав місце на ранніх стадіях його розвитку (в гомерівський період, наприклад, велике значення мало виголошення певних сакраментальних слів, формул). Невиконання договірних зобов'язань до появи реформ Солона тягнуло за собою особисту відповідальність боржника, котрому загрожувало боргове рабство. Згідно з реформами Солона, встановлено лише майнову відповідальність. Визначено й способи забезпечення виконання зобов'язань — завдаток, застава, поручництво.
Завдатком (аггаьоп) називали суму, яку виплачувала одна сторона іншій при укладенні угоди або незабаром після її укладення в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного договору. В разі невиконання зобов'язання: а) сторона, яка дала завдаток, його втрачала; б) сторона, яка його отримала, повертала у подвійному розмірі.
Другим способом забезпечення інтересів кредитора була застава. Під заставу боржник міг давати рухомі або нерухомі речі. Рухомі речі, здебільшого, передавали у володіння кредитора, який зберігав їх у себе до сплати боржником боргу (а після сплати повертав). Прибутки від такої речі (якщо такі були) кредитор присвоював собі як відсотки за позичене. При невчасній сплаті боргу кредитор міг ці речі продати, компенсуючи позичене, а решту віддати боржникові.
Щодо нерухомості, наприклад землі, то вони могли або залишатися у володінні боржника, або їх передавали у володіння кредитора, який мав право використовувати, навіть здавати їх в оренду, одержуючи від орендарів за це платню. Щоправда, здебільшого нерухомість залишалася у володінні боржника. Така застава дістала назву іпотека (мрошека). Боржник не міг своє заставлене майно подарувати, продати чи своїми діями заподіяти цьому майну якусь шкоду. При несплаті боргу нерухомість переходила в розпорядження кредитора, який міг її продати, погасивши кредит.
Третім способом забезпечення виконання зобов'язань було по- ручництво. Третя, стороння особа, брала на себе відповідальність за своєчасну сплату боргу боржником. Це зазначали в договорі.
У разі невиконання боржником зобов'язання кредитор мав право звернутися з позовом до поручника, який повинен був повністю або частково (залежно від умов договору) віддати позичене.
Окремі договори. Купівля-продаж. Цей договір укладали у вигляді простої неформальної угоди сторін. Предметом договору могли бути різні рухомі та нерухомі речі, не вилучені з обороту, раби. Продаж чужих речей без дозволу їх власника заборонявся, договір вважався недійсним. Як виняток це стосувалося тільки конфіскованого майна. Укладення договору призводило до безпосереднього, без зайвих формальностей переходу права власності на річ до покупця. Однак попередньою умовою цього переходу була виплата домовленої оплати. Якщо цього не зробили або суму виплачували не повністю, то до повної оплати власником речі залишався продавець. Однак навіть у такому разі ризик випадкової втрати речі брав на себе покупець.
» следующая страница »
1 ... 64 65 66 67 68 6970 71 72 73 74 ... 215