За шкоду, заподіяну чужому майну неповнолітніми, відповідав їхній батько, а рабом — його господар. В останньому випадку господар раба міг уникнути відповідальності, віддавши раба потерпілому. Деякі дослідники афінського права вважають, що позов dika blabes можна було застосовувати й в разі заподіяння шкоди внаслідок невиконання або неналежного виконання договору. Проте єдиної думки з цього питання немає.
Шкода, завдана не майну, а особі, була підставою для інших позовів і скарг. Це образа дією, словами, побої, різного виду насильства тощо. Тут вже йшлося, швидше, про злочини проти особи й суспільства, ніж про майнові інтереси.
Шлюб і сім'я. Шлюб в Афінах був обов'язковим. Платон згадує про закон, який зобов'язував громадян укладати шлюб. Небажання одружуватись, однак, не каралося, а розглядалося як лихо, нещастя, оскільки безшлюбність призводила до припинення роду, культу предків. Безшлюбність не давала можливості обіймати деякі державні посади, наприклад архонта-басилея, стратегів та ін.
Важливе значення мала форма укладення шлюбу. Законним, особливо з часів Перикла, вважався тільки шлюб між повноправними афінськими громадянами. Одруження з негромадянами, чужинцями засуджувалось. Для чоловіків шлюбний вік встановлено 18 років, тобто з досягненням повноліття і прийняттям у члени дему; для жінок — 14 років. Платон у своїх працях, однак, висловлює думку, що для жінок вік найкращий для шлюбу від 16 до 20 років, для чоловіків — 30—35 років; Аристотель — відповідно 17— 18 і 35—37 років.
У гомерівську епоху шлюб укладали у вигляді договору між батьком нареченої та нареченим про купівлю дівчини. Наречений платив батькові дівчини чи її опікунові худобою, золотом та іншими цінними речами, а батько, в свою чергу, робив нареченому подарунок.
Сліди договірної форми укладення шлюбу зберігаються і пізніше. Першим і головним актом була угода, укладена між майбутнім чоловіком нареченої та її батьком чи опікуном. Наречена грала пасивну роль, її згоди не питали. Платня за наречену — гед- на — і далі була необхідною умовою укладення угоди. Обов'язковою була також присутність свідків. У процесі укладення угоди узгоджувався розмір приданого нареченої. На підставі цієї угоди вона переходила з-під влади батька під владу чоловіка, який ставав її опікуном.
Доповненням угоди була шлюбна процедура (гамос), а також різні церемонії, переважно релігійного характеру.
Крім цієї, найпоширенішої форми одруження, існувала ще одна, коли шлюб оформлявся у присутності державних урядовців або в суді. Цю форму застосовували в особливих випадках: у разі одруження дочки-спадкоємиці, а також усиновленого.
Дівчина-спадкоємиця (якщо в батька не було синів), згідно з афінським правом, мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею земля чи інше майно не перейшли до чужого роду (геносу).
Перешкодою до укладення шлюбу були: близька спорідненість по висхідній і низхідній лініях, між братом і сестрою. Між ними допускався шлюб, якщо спільним був батько, а різні матері.
Афінська сім'я була моногамною (парною), при цьому дружина посідала в ній другорядне становище. Для чоловіка допускалося співжиття з рабинями, відвідування гетер — жінок легкої поведінки. Такі зв'язки не мали жодних правових наслідків. Дружина повністю підпорядковувалась волі чоловіка, вела замкнений спосіб життя. Вона мешкала в окремій, жіночій частині будинку, куди не допускали сторонніх чоловіків. Виходили жінки з дому тільки в супроводженні рабинь чи служниць. Інтереси дружини обмежувались турботами про сім'ю, домашніми справами, управлінням рабинями.
Припинення шлюбу наставало зі смертю одного з подружжя, внаслідок позбавлення чоловіка громадянських прав (атімія) та через розлучення.
Розлучення для чоловіка не становило труднощів. Він мав право в будь-який момент, без жодних формальностей відіслати дружину до батьків чи опікуна, повертаючи, однак, її придане. Якщо ж розлучення було спричинено негідною поведінкою дружини, то приданого чоловік їй не повертав. Чоловік міг пробачити провинність дружини, але йому в такому разі (якщо він все-таки не прагнув до розлучення) загрожувало позбавлення громадянських прав (атімія). Дружина, бажаючи розлучення, мусила звернутись з письмовою скаргою до архонта-епоніма, який і вирішував цю справу. Підпорядковане становище жінки в сім'ї дуже ускладнювало її домагання розлучитися із чоловіком. Чоловік міг (за згодою дружини) видати її заміж за іншого. Так, Перикл (за свідченням Плутарха) віддав свою дружину другові, а банкір Сократ видав заміж за вільновідпущеника Сатира.
» следующая страница »
1 ... 67 68 69 70 71 7273 74 75 76 77 ... 215