Класична політична економія розпочиналась із рішучої критики меркантилізму. Формальною ознакою віднесення економічних теорій до цієї течії економічної думки став принцип laisser faire - “нехай все йде само собою” (сформульований фізіократом В. де Гурне), тобто вільного розвитку ринку і невтручання держави в економічне життя.
Однак класична політична економія стала дійсною тільки в дослідженнях Адама Сміта, який тому і вважається її основоположником. А. Сміт проводив об’єктивний і неупереджений аналіз економічних процесів і явищ; сформулював вчення про об’єктивні економічні закони, які, мов “невидима рука”, забезпечують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки; розробив теорії вартості і розподілу доходів; визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти; розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу; відкрив новий метод дослідження - метод логічної абстракції; розробив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави. А. Сміт заслужив звання “Творець економічної науки”.
Після А. Сміта розпочалось розгалуження класичної економічної школи. Д. Рікардо зосередився на розвитку тих сторін смітіансько- го вчення, які пояснюють виникнення вартості і багатства виключно дією чинника праці, фактично ігноруючи інші фактори виробництва - капітал і землю. В першій третині XIX ст. розпочались криза і занепад рікардіанської школи. Наступники Д. Рікардо - Дж. Мілль, Дж. Мак- Куллох, Р. Торренс, Дж. Мілль - намагались поєднати трудову концепт- цію вартості з іншими, які пояснювали природу вартості сукупною дією всіх чинників виробництва. Тоді ж розпочалась широка критика висновків Д. Рікардо в теоріях таких представників класичної школи, як Н. Сеніор, Ф. Бастіа, Г.-Ч. Кері. Економісти історичної школи піддавали критиці всю систему класичної політичної економії.
Ж.-Б. Сей і Т. Мальтус розвивали інші сторони вчення А. Смі- та. Зокрема, Ж.-Б. Сей у своїй теорії “трьох факторів” доводив, що вартість і багатство створюються витратами всіх виробничих факторів, з одного боку, і сумою доходів на ці фактори - з іншого. Т. Мальтус також прийшов до подібних висновків у своїй теорії витрат виробництва. Саме цей підхід отримав широке продовження у вченнях неокласичної теорії, кейнсіанства, визначаючи обличчя сучасної економічної науки.
До класичної школи відносять також вчення франко-швейцарсь- кого економіста Сісмонді, який виступав з позицій критики ринкового господарства (капіталізму) і став виразником інтересів дрібних власників, тим самим заснувавши дрібновласницьку політичну економію.
Останній видатний представник класичної школи - Дж. Мілль, який вважав себе учнем Д. Рікардо, став засновником буржуазного реформізму, вважаючи, на відміну від усіх своїх попередників, що вільний капіталізм (ринкова економіка) не забезпечує необхідного добробуту і рівноваги, а тому потребує реформування.
Легальний марксизм - течія російської економічної думки в 90-х роках XIX ст. Найпомітніші представники - С.Б. Струве, М.І. Туган- Барановський, С.М. Булгаков. “Легальні марксисти” виступали з критикою як народництва, так і революційного марксизму. Вони намагались поєднати марксистську економічну теорію з вченням австрійської школи, заперечували необхідність соціалістичної революції, вважаючи капіталізм прогресивним ладом, який можна реформувати і досягти соціальної справедливості. Течія розпалася в першій половині ХХ ст.
Ліве кейнсіанство - реформістський варіант сучасного кейн- сіанства. Його найвідомішими представниками були англійські кейнсі- анці Дж.В. Робінсон і Н. Калдор. Лівокейнсіанці виступають з позиції захисту інтересів дрібних власників, найманих робітників, інтелігенції і службовців, проти влади монополій. Вони вимагають скорочення військових витрат, розширення соціальної допомоги, обмеження влади корпорацій з позицій кейнсіанського вчення.
» следующая страница »
1 ... 67 68 69 70 71 7273 74 75 76 77 ... 100