Одним із головних атрибутів тінізації економіки адміністративно- економічними групами є віртуальна економіка, побудова на спекулятивних фінансових оборудках, значною мірою тіньового характеру.
Віртуальна економіка — це економіка, в якій дедалі дієвіше виявляється принцип економічного індетермінізму, коли складається видимість, що звичайні причинно-наслідкові зв’язки перестають діяти
. Основними конституюючими ознаками віртуальної економіки є перманентний (віртуальний) перерозподіл власності
, слабкий зв’язок з реальним сектором, посилення ролі на фінансових ринках похідних від акцій та облігацій цінних паперів — фінансових ф’ючерсів, опціонів, варантів, конвертаційних облігацій; наявності особливої форми викривлення економічних процесів — неплатежів, бартерних розрахунків тощо.
Елітний сектор, який за таких умов набуває форми паразитичного, є основним гальмуючим фактором трансформаційних процесів, консервації стану соціально-економічної кризи, основною загрозою економічній безпеці країни. Цьому сприяє в умовах панування даного сектора значне посилення бюрократичної системи господарювання, що значно обмежує процес формування в країні конкурентно-ринкових засад економіки.
Механізми панування паразитичного елітного сектора побудовані на тіньовій експлуатації суспільства, вилученні з економіки множини видів монопольної ренти і вивезенні їх за кордон. У зв’язку з цим детінізація економіки має будуватися на всілякому обмеженні функціонування цього сектора та розбудові замість нього ефективного елітного сектора на засадах забезпечення високого рівня внутрішньої та зовнішньої конку- рентоздатності.
Оцінюючи наявність елітного сектора в економічній структурі як потенційно найсуттєвішого тінізаційного фактора, у роботі буде зроблено наголос на тому, що елітний сектор стає таким лише в умовах дисфункції механізмів його зв’язку із зовнішнім та внутрішнім контуром інтересів суспільства. За наявності ж засобів узгодження цих інтересів у системі державного управління елітний сектор, незважаючи на наявність можливого потенціалу тінізації, перетворюється на потужний каталізатор економічного розвитку. Це особливо помітно на прикладі країн, які, як і Україна, сповідують моделі наздоганяючого розвитку. Це, у свою чергу, потребує чіткого функціонування двох типів механізмів — ефективної взаємодії суб’єктів національної економіки, держави, бізнесу, найманих робітників (профспілок), а також раціональної зміни, технологічно доцільного макрочергування технологічної форми елітних структур та використання їх як локомотиву структурного реформування економіки. Адекватною формою механізму взаємодії суб’єктів економічної діяльності, забезпечення соціального партнерства є інститут корпоративізму.
Посилення різноманітних загроз національній безпеці у 80—90-ті роки обумовило формування та розвиток доктрини неокорпоративізму. Відмінною особливістю цієї доктрини є те, що вона відводить у процесі суспільного діалогу, як фактора зниження рівня суперечностей транспа- рентності і детінізації суспільних відносин, більшу роль активній позиції держави.
У сучасному розумінні неокорпоративізм являє собою механізм неформального, тобто певного обмеженого рівня тінізації, формулювання, узгодження та реалізації тих чи інших інтересів різноманітних груп населення.
Тут неокорпоративізм є своєрідною соціальною вакцинацією суспільного організму для подолання значно більшої загрози з боку більш обсяжних тіньових соціально-економічних процесів.
У відповідності з уявленнями про людину і тими зв’язками, які об’єднують людей у суспільство, будується політичний порядок, що визначає тип держави. Принципова відмінність традиційного аграрного суспільства від західного полягає у тому, що в ньому завжди є стрижень етичних цінностей, які визнаються спільними для всіх членів суспільства («неписаний закон»). В антропологічних моделях, розвинутих на початку XX століття православними філософами, людина є соборною особою, інтеграцією множини людських зв’язків, а відповідною моделлю держави є соборна держава.
» следующая страница »
1 2 3 4 56 7 8 9 10 11 12 ... 350