Суперечки про особливості вітчизняного розвитку мають давню історію в українській культурі. Наприклад, дискусія західників, які виступали за необхідність звернення до західних теорій для пояснення вітчизняних інститутів, і слов’янофілів, які стояли на нетрадиційності, нестандартності соціально-економічної моделі східноєвропейського суспільства, перебували у центрі інтелектуального життя протягом усього XIX століття. Знадобилась ціла система соціально-економічних криз, конфліктів, яка охопила західний світ, очевидна нездатність західної цивілізації вирішувати принципові проблеми суспільного життя, неприйнятність моделей реформування економік на західний зразок для незахідних умов, вражаюча стійкість незахідних культур, їх здатність до швидкого розвитку, перш ніж сучасна гуманітарна думка знову повернулася до необхідності визнання інших, незахідних цивілізацій як носіїв самостійних цінностей та законів соціально-економічного розвитку.
Постійні зв’язки західноєвропейців з великими державами Південної і Східної Азії — !ндією і Китаєм — встановились, як відомо, у XVI столітті. До XVII століття відносять перші спроби наукового узагальнення фактів стосовно до суспільного ладу азійських країн, різноманіття умов соціально-економічного розвитку.
Фундаторами вивчення специфічних рис Сходу були французи, яким у Х^-Х^П століттях належала незаперечна першість у розробці істори- ко-філософських проблем. Глибокий інтерес до Шлії та Китаю виник спо
чатку у колі друзів і спільників відомого Гассенді, які виступили в першій половині XVII століття попередниками французького матеріалізму XVIII століття.
Одним із перших дослідників, який засумнівався в універсальному значенні цінностей однієї цивілізації по відношенню до інших, був шотландський філософ А. Фергюсон, який у праці «Нарис історії громадянського суспільства» (1767 р.) порушив питання про складність і навіть неможливість перенесення культурного досвіду однієї цивілізації на непідго- товлений грунт інших органічних цінностей, інших цивілізацій. Він критично поставився до пануючих тоді лінійних уявлень про соціально- економічний розвиток у всесвітній історії, в яких національні культурні особливості подавалися як вторинні, применшувалося значення соціальної пам’яті, культурного історичного досвіду, релігійних розбіжностей.
Критичне ставлення до пануючої на той час доктрини лінійності прогресу отримало значну підтримку. Так, англійський історик Г. Бокль звернув увагу на необхідність розрізняти закономірності цивілізації Заходу, що лінійно розвивається, й інших цивілізацій світу, яким притаманний циклічний розвиток
.
Німецький історик Г. Рюккерт, продовжуючи розробку даної наукової доктрини, стверджував, що історична дійсність не може бути логічним чином розташованою у вигляді однієї лінії. !сторія здійснюється у вигляді «культурно-історичних організмів», тобто окремих цивілізацій2. Рюккерт грунтував свої висновки щодо множинності цивілізацій перш за все на прикладі Китаю, який мав суттєві відмінності від західної культури. У подальшому ця німецька наукова традиція знайшла своїх послідовників у особі відомих діячів німецької науки та культури — Й.-Г. Гердера, Г.-В. Лейбніца, Й.-В. Гете, В. Гумбольдта, А. Шопенгауера, Т. Манна, М. Xайдеггера.
Двадцяте століття з його фронтальним виходом на політичну, економічну, культурну арену багатьох нових країн, які до цього начебто перебували у затінку історії, найсерйознішим чином сприяло зміцненню уявлення про множинність соціально-економічних умов розвитку різних цивілізацій, які є функцією певного простору і часу. Поширюється думка про циклічність та скінченність життя окремої цивілізації, наявності у неї фаз піднесення, розвитку та занепаду, рис окремо-особливого виду культури. У О. Шпенглера «цивілізація» являє собою організм, відок-
» следующая страница »
1 ... 103 104 105 106 107 108109 110 111 112 113 ... 350