У II ст. До н. Е. В соціально-економічному устрої Риму відбулися глибокі зміни. Війни стали у житті країни майже постійним явищем і саме вони були рушійною силою, яка впливала на розвиток економіки і суспільно-політичного ладу. Під впливом завойовницьких воєн з їх величезною здобиччю і територіальними надбаннями остаточно сформувалась і стала домінуючою рабовласницька система господарства. Значно швидшими темпами, ніж в інших країнах, тут розвивалася приватна власність на засоби виробництва, встановлювалися товарно-грошові відносини, розширявся ринок.
Заможна верхівка суспільства концентрує щораз більші земельні володіння. Створюються великі сільськогосподарські маєтки — латифундії (від лат. Latifundium; latus — широкий, великий; fundus — помістя, маєток). У них працювали сотні, а іноді й тисячі рабів. Вироблена ними сільськогосподарська продукція, ремісничі вироби та інші товари за собівартістю були надзвичайно дешеві, та й на ринку їх цінили невисоко. Праця ж рабів не оплачувалася, їхні утримання, одяг, харчування не потребували великих затрат, про що писав у своєму трактаті, зокрема, Катон Старший.
Крім того, із завойованих Римом провінцій (Сицилії, Африки, Азії) надходили дешевий хліб та багато інших товарів. Отже, ціни на продовольство, ремісничі вироби й інші товари, а також рабів були низькими. Це призводило до розорення дрібних товаровиробників — римських селян, ремісників, котрі не витримували конкуренції з латифундіями та заморськими товарами. Тягарем для їхнього господарства була й обов'язкова військова служба, коли через безперервні війни їм доводилось постійно залишати своє господарство, яке без господаря занепадало, а для його відновлення позичати гроші, часто під заставу землі, а то й продавати її. Під час нашестя ворогів (зокрема, Ганнібала, Пірра) господарства, будівлі, майстерні селян і ремісників вороги спалювали, руйнували, посіви знищували. Відновити це все незаможні прошарки населення були неспроможні. В результаті кількість вільних громадян, які мали відповідний земельний ценз (для внесення в розряди) в ІІІ—ІІ ст. До н. Е. Почала зменшуватись. Так, згідно з показниками проведеного в 164 р. До н. Е. Цензу кількість рівноправних громадян становила 337452 осіб, у 159 р. До н. Е. — 328316, у 147 р. До н. Е. — 322000, у 136 р. До н. Е. — 317993. Процес розорення селянства описано й істориками Стародавнього Риму, зокрема Аппіаном.
Основна маса розорених селян через особливості рабовласницького способу виробництва не перетворювалась у вільних робітників (рабська праця була дешевшою), а йшла на пошуки кращої долі у Рим, де жила випадковими заробітками, різними подачками і користувалася допомогою держави. Цей люмпен-пролетаріат становив значну частину населення багатьох великих міст античного світу. Разом із розоренням селянства зростали пролетарські верстви і в Римі, що у свою чергу породжувало негативні соціальні наслідки, оскільки переважно це були декласовані, деморалізовані елементи, здатні на будь-які проступки, заворушення, розбій. Головним гаслом їхнього життя було "хліба і видовищ!"
Тим часом зміцнювалося економічне й політичне становище нобілів — багатої верхівки римського суспільства, серед якої вирізнялися старі патриціанські роди — Еміліїв, Корнеліїв, Клавдіїв, Валеріїв та ін. Їм не поступалися багатством і впливом окремі плебейські роди — Лівіїв, Семпроніїв і, зокрема, Цециліїв, Метеллів. Саме з представників таких родів комплектувався тоді сенат. З кінця III ст. До н. Е. Доступ у сенат для нових членів став складнішим, зокрема для представників латинських і кампанських міст. Лише у виняткових випадках досягали вищих посад ті, хто не належав до сенаторської знаті. Це були нові люди — hоmіnеs novi.
Представники нобілітету поділялися на різні угруповання — своєрідні "партії", які мали розбіжності в питаннях зовнішньої політики, а найчастіше конкурували між собою в боротьбі за здобуття вищих магістратур, важливих жрецьких посад, провінціаль- них намісників тощо.
» следующая страница »
1 ... 122 123 124 125 126 127128 129 130 131 132 ... 215