ЧАСТИНА ІІ ЗАВЕРШЕННЯ ПРОЦЕСУ БІПОЛЯРИЗАЦІЇ СВІТУ. ДВОБЛОКОВЕ ПРОТИСТОЯННЯ
Європа - Америка (1949-1958 рр.)
Початок європейської інтеграції
Європейська еліта, яка століттями вважала Європу епіцентром світу, цитаделлю світової цивілізації і культури, наприкінці XIX ст. змушена була змиритись з появою у далекій Північній Америці, в колишніх колоніях з населенням різного походження та кольорів шкіри могутньої Американської держави. До другої світової війни американський ізоляціонізм заспокоював Європу тим, що Америка не претендує на втручання в справи. Втім вже тоді плани Дауеса і Юнга, деякі інші моменти давали зрозуміти, що доктрина Монро не врятує тепер Європу від просування американських інтересів на Європейський континент.
З іншого боку, після Першої світової війни поява на євроазійсь- кому просторі величезної соціалістичної держави — Радянського Союзу не могла залишити байдужими керівників країн Західної Європи. За тих умов у післявоєнній Західній Європі в 20-х роках виникли інтеграційні плани створення «Об’єднаної Європи» — «Панєвропейський союз» (1923 р.), «Європейський федеральний союз» (1929 р.). Крім чисто внутрішніх причин — кризове становище європейської економіки, інтеграційні плани стимулювались уявною загрозою з боку Радянського Союзу, а з другого боку, і протидією зазіхання США на домінування в певних європейських справах.
Проте інтеграційні плани і ініціативи в Західній Європі до другої світової війни не давали істотних результатів — більшість створених об’єднань швидко зникали.
Створення Ради Європи
Після другої світової війни більшість послаблених західноєвропейських держав «комуністична загроза» штовхнула у бік Сполучених Штатів, де в НАТО їм була підготовлена роль членів, певною мірою підлеглих американському керівництву (що за розміщенням сил було цілком зрозуміло), до того ж, усіх з однаковими правами (принцип «рівноправності» членів НАТО). Практично це означало, що великі європейські держави, такі, наприклад, як Великобританія та Франція, на той час ще величезні колоніальні імперії, не лише опиняться у другорядному становищі відносно США, але ще й «зрівняються» з такими державами, як Люксембург або Ісландія.
Отже, перед багатьма великими «європеїстами», такими як Уїнс- тон Черчілль або Жан Монне, постала непроста проблема: здобути провідне місце в НАТО і разом з тим зберегти колишню велич Великобританії, Франції та й усієї Західної Європи за тим «ранжиром», який там завжди існував. Тоді й з’явилося, окрім тяжіння до НАТО, жага до створення західноєвропейської інтеграції.
5 березня 1946 р. у Фултоні прозвучав заклик Черчілля до британсько-американського єднання проти комуністичної загрози, а у вересні того ж року Черчілль в університеті в Цюриху проголосив ідею створення «Сполучених Штатів Європи». Скоро на підтримку Черчіллю, який на той час не займав урядових посад, виступив тодішній міністр закордонних справ Великобританії Ернст Бевін, запропонувавши проект Західного союзу. Проте в обох виступах проглядала претензія Великобританії на лідерство у європейському тандемі разом зі згадкою про «особливі відносини» Британії зі США.
Британська ініціатива сколихнула інші чисельні пропозиції. Їх висували соціалісти, ліберали, соціал-християни. До кінця 40-х років були засновані «Соціалістичний рух за Сполучені Штати Європи», «Європейська ліга економічного співробітництва», «Митний та економічний союз», було відновлено «Панєвропейський союз» (1947 р.). Проте об’єднати чи зблизити ці строкаті та різнопланові сили було важко. Виявилось, що та сама Великобританія, піклуючись за збереження зв’язків з країнами Співдружності, ні в чому не готова поступитись встановленими традиціями. Франція, яка в перші повоєнні роки, здавалось, проявляла найбільшу зацікавленість у європейській інтеграції, неприховано претендувала на лідерство та на приєднання до своєї території не лише Саару, але й Руру. Не мали загальної підтримки і бельгійські пропозиції.
» следующая страница »
1 ... 62 63 64 65 66 6768 69 70 71 72 ... 187