Міжнародні відносини 1945-1975 років

ЧАСТИНА ІІ ЗАВЕРШЕННЯ ПРОЦЕСУ БІПОЛЯРИЗАЦІЇ СВІТУ. ДВОБЛОКОВЕ ПРОТИСТОЯННЯ

Європа - Америка (1949-1958 рр.)

Початок європейської інтеграції

Європейська еліта, яка століттями вважала Європу епіцентром світу, цитаделлю світової цивілізації і культури, наприкінці XIX ст. змушена була змиритись з появою у далекій Північній Америці, в ко­лишніх колоніях з населенням різного походження та кольорів шкіри могутньої Американської держави. До другої світової війни амери­канський ізоляціонізм заспокоював Європу тим, що Америка не пре­тендує на втручання в справи. Втім вже тоді плани Дауеса і Юнга, деякі інші моменти давали зрозуміти, що доктрина Монро не врятує тепер Європу від просування американських інтересів на Європейський кон­тинент.

З іншого боку, після Першої світової війни поява на євроазійсь- кому просторі величезної соціалістичної держави — Радянського Союзу не могла залишити байдужими керівників країн Західної Європи. За тих умов у післявоєнній Західній Європі в 20-х роках виникли інтег­раційні плани створення «Об’єднаної Європи» — «Панєвропейський союз» (1923 р.), «Європейський федеральний союз» (1929 р.). Крім чисто внутрішніх причин — кризове становище європейської економі­ки, інтеграційні плани стимулювались уявною загрозою з боку Ра­дянського Союзу, а з другого боку, і протидією зазіхання США на до­мінування в певних європейських справах.

Проте інтеграційні плани і ініціативи в Західній Європі до другої світової війни не давали істотних результатів — більшість створених об’єднань швидко зникали.

Створення Ради Європи

Після другої світової війни більшість послаблених західноєвро­пейських держав «комуністична загроза» штовхнула у бік Сполучених Штатів, де в НАТО їм була підготовлена роль членів, певною мірою підлеглих американському керівництву (що за розміщенням сил було цілком зрозуміло), до того ж, усіх з однаковими правами (принцип «рівноправності» членів НАТО). Практично це означало, що великі європейські держави, такі, наприклад, як Великобританія та Франція, на той час ще величезні колоніальні імперії, не лише опиняться у дру­горядному становищі відносно США, але ще й «зрівняються» з таки­ми державами, як Люксембург або Ісландія.

Отже, перед багатьма великими «європеїстами», такими як Уїнс- тон Черчілль або Жан Монне, постала непроста проблема: здобути провідне місце в НАТО і разом з тим зберегти колишню велич Вели­кобританії, Франції та й усієї Західної Європи за тим «ранжиром», який там завжди існував. Тоді й з’явилося, окрім тяжіння до НАТО, жага до створення західноєвропейської інтеграції.

5 березня 1946 р. у Фултоні прозвучав заклик Черчілля до британсь­ко-американського єднання проти комуністичної загрози, а у вересні того ж року Черчілль в університеті в Цюриху проголосив ідею ство­рення «Сполучених Штатів Європи». Скоро на підтримку Черчіллю, який на той час не займав урядових посад, виступив тодішній міністр закордонних справ Великобританії Ернст Бевін, запропонувавши проект Західного союзу. Проте в обох виступах проглядала претензія Вели­кобританії на лідерство у європейському тандемі разом зі згадкою про «особливі відносини» Британії зі США.

Британська ініціатива сколихнула інші чисельні пропозиції. Їх висували соціалісти, ліберали, соціал-християни. До кінця 40-х років були засновані «Соціалістичний рух за Сполучені Штати Європи», «Європейська ліга економічного співробітництва», «Митний та еко­номічний союз», було відновлено «Панєвропейський союз» (1947 р.). Проте об’єднати чи зблизити ці строкаті та різнопланові сили було важ­ко. Виявилось, що та сама Великобританія, піклуючись за збереження зв’язків з країнами Співдружності, ні в чому не готова поступитись встановленими традиціями. Франція, яка в перші повоєнні роки, зда­валось, проявляла найбільшу зацікавленість у європейській інтеграції, неприховано претендувала на лідерство та на приєднання до своєї тери­торії не лише Саару, але й Руру. Не мали загальної підтримки і бель­гійські пропозиції.

 

« Содержание

» следующая страница »
1  ... 62 63 64 65 66 6768 69 70 71 72  ... 187