“Крива Філліпса” служила послідовним кейнсіанцям найважливішим аргументом в обґрунтуванні необхідності активного державного регулювання економіки. Урядова політика, виходячи з виявленої закономірності, повинна балансувати між безробіттям та інфляцією, які будуть гасити один одного у випадках занадто різких відхилень від допустимих норм.
Сучасна “крива Філліпса” включає показник очікуваних темпів інфляції завдяки дослідженням М. Фрідмена і Е. Фелпса, які розвиваючи у кінці 60-х рр. ХХ ст. модель неправильних уявлень працівників, підкреслювали важливість очікувань для аналізу зайнятості, цін, сукупного попиту. “Крива Філліпса” також включає в себе і показники так званих шокових змін пропозиції, чим вона зобов’язана значному підвищенню цін на нафту і відповідного одночасного зростання як інфляції, так і безробіття у 70-х роках ХХ ст. Це змушує її змінювати свою звичну форму, рухатись в іншому напрямку.
Проблему одночасного зростання інфляції та безробіття, починаючи з 1972 р., намагався у рамках кейнсіанської концепції розв’язати американський дослідник, нобелівський лауреат 1981 р. Дж. То- бін. Учений стверджує, що відсутність інфляції призводить до надлишкового безробіття. Аналізуючи “криву Філліпса”, Дж. Тобін вказує, що вона характеризує “війну між заробітною платою і зайнятістю у кейн- сіанській теорії”.
Уже в другій половині 60-х років, і особливо в 70-ті роки XX ст., рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити економічним законам розвитку та більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих проблем, таких, як інфляція, дефіцит державного бюджету, а особливо - циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток країн Заходу після Другої світової війни з усією наочністю довів, що державне регулювання економіки неспроможне забезпечити повну зайнятість та рівновагу. Використання кейнсіанських концепцій і моделей не дало змоги розв’язати проблеми реалізації та безкризового розвитку.
Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулювання спричинилася до значного посилення критики цієї теорії не тільки з боку її традиційних супротивників-неокласиків, а й з боку самих прихильників теорії Дж. Кейнса. За цих умов дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його реформування, перегляду ортодоксальної версії кейнсіанської економічної теорії. Це нове явище в економічній думці одержало назву “посткейнсіанство”.
Першими його представниками слід вважати П’єро Сраффа (1898-1984 рр.), А. Філліпса, Дж. Тобіна. Найхарактернішою рисою посткейнсіанства стала різка критика основних постулатів неокласичної теорії.
Вплив на хід відтворювальних процесів грошового обігу і ціноутворення аналізували у своїх дослідженнях представники американської галузі посткейнсіанства - Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девидсон, С. Вайнтрауб.
Механізм впливу грошового фактора вони пов’язували не тільки з величиною попиту на гроші, але й зі зміною структури всієї фінансової сфери, яка виявляється в так званому портфельному підході. Фінансові ресурси, які знаходяться в розпорядженні економічних суб’єктів, становлять портфель, вміст якого складається з двох основних компонентів: готівки та облігацій. Орієнтуючись на імовірнісні значення очікуваних доходів від складових портфеля, індивіди шукають оптимальну комбінацію грошей і облігацій, яка принесе найбільший дохід за умови найменшого ризику. Структура портфеля, у свою чергу, впливає на інвестиційну активність, а саме: мотивам, які обумовлюють перевагу ліквідності, завжди протистоїть альтернативна можливість купівлі облігацій або акцій.
У такому підході проявилася ще одна відмінність посткейнсіан- ців від своїх попередників - пошуки мікроекономічних основ макроеко- номічних процесів.
» следующая страница »
1 ... 44 45 46 47 48 4950 51 52 53 54 ... 100