Ознаки класичного лібералізму такі: обстоювання ідей природного порядку та природних прав; підтримка політики вільної торгівлі; заперечення будь-якого розширення державного регулювання; розвиток автономного місцевого самоврядування.
У першій третині ХХ ст. було три групи економістів, які розвинули ліберальну традицію та заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Лондонська школа неолібералізму Е. Кеннана і Л. Роббінса зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. Віденська школа Л. Мізеса і Ф. Хаєка поєднала маржиналістські принципи Австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їм ще більшої суб’ єктивісько-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесу конкуренції. Чиказька школа Ф. Найта і М. Фрідмена, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу звертала на поведінку господарюючих суб’ єк- тів за умов невизначеності, ризику інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму.
Людвіг Мізес (1881-1973 рр.) в історію економічних вчень ввійшов, перш за все, завдяки своїм працям, присвяченим захисту вільного ринкового господарства і критиці інтервенціонізму (від радянського державного соціалізму до рузвельтовського “нового курсу”). Абсолютними основами цивілізації за Л. Мізесом є поділ праці, приватна власність, вільний обмін. Л. Мізес виділяє два види економічних систем: ринкову та неринкову. У ринковій економіці він розглядає проблему еволюції приватної власності в господарській діяльності. Соціальна роль приватної власності полягає в оптимальному використанні ресурсів і забезпеченні суверенітету споживачів. У неринковій системі Л. Мізес критикує планування, показує неможливість досягнення рівноваги. Вчений виступає проти антиінфляційної політики, яка здійснюється за рахунок контролю за цінами та заробітною платою.
Послідовником Л. Мізеса був австрійський економіст Фрідріх Хаєк (1899-1992 рр.). У своїх дослідженнях велику увагу приділяв розвитку ринкової економіки і визначив такі її переваги: використання знань всіх членів суспільства; пристосування планів через ціни, тобто підприємці мають можливість узгоджувати свої дії через аналіз зміни цін; використання виробництва та реалізації продукції з найменшими витратами. Причину економічних криз він вбачає не в недостатності інвестиційного попиту (як визначають кейнсіанці), а в його надлишку в порівнянні із споживчим попитом.
У Німеччині також виокремились три групи неолібералів, кожна з яких зробила помітний внесок у з’ ясування можливості соціальної еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібе- ралів очолили В. Репке (1899-1966 рр.) та А. Рюстов, які приділили особливу увагу питанням теорії економічного ладу та економічної політики, розмежуванню та взаємозв’язку цих питань. Друга група сформувалась навколо В. Ойкена (1891-1950 рр.)та Ф. Бьома у Фрайбурзько- му університеті. Органічно засвоївши і розвинувши найважливіші положення історичної школи в Німеччині, у межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій історичного та економічного розвитку, трактуванням економічної системи. Третя група німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом і їх учнями, стала відома як Кельнська школа неолібералізму. Нею було розроблено концепцію соціального ринкового господарства.
Методологічною основою та найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали теорія та політика ладу
» следующая страница »
1 ... 48 49 50 51 52 5354 55 56 57 58 ... 100