В. Репке і А. Рюстова, ідеальні типи господарства та принципи економічної політики В. Ойкена і Ф. Бьома, ідеї та комплекс конкретних еконо- міко-політичних проблем А. Мюллера-Армака і Л. Ерхарда.
“Соціальне ринкове господарство” базується на чотирьох основних принципах, які сформулював В. Ойкен:
- забезпечення відкритості ринку, вільної конкуренції без будь- яких монополістичних обмежень;
- свобода угод;
- приватна власність як основа свободи конкуренції та свободи угод;
- повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.
Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування “вільного ринкового господарства”, В. Репке і Л. Ерхард (1897-1977 рр.) визнавали необхідним протиставлення будь-яким проявам анархії виробництва відповідних засобів державного втручання, які забезпечували б “синтез між вільним і соціально зобов’язаним суспільним сектором”. Вони визначили такі напрямки соціально-економічної політики держави і регулювання ринку: прийняття законів, які контролюють монополії та олігополії і розвивають ринкову конкуренцію; запобігання надмірної диференціації за рахунок контролю за розподілом національного доходу; проведення активної кон’юнктурної політики, сприяння зайнятості населення, стабілізації цін, встановлення макроекономічної рівноваги і активного платіжного балансу.
Представники неоліберального напрямку у Франції Жан-Леон Рюеф (1896-1979 рр.), Моріс Аллє, Л. Столерю, вважали, що оптимальний “соціальний порядок” знаходиться в межах як лібералізму, так і авторитарного режиму, але виступали проти широкого державного втручання в економіку, вважаючи, що воно призводить до нераціональних витрат ресурсів і обмеження економічної свободи.
У 70-ті роки теорія соціального ринкового господарства була трансформована. Найважливішими елементами нової парадигми неокласики були: розгляд капіталістичної економіки як стійкої, стабільної системи, що функціонує в оптимальному режимі; небажані процеси, що виникають у системі, трактуються як закономірне та неминуче породження ефективного господарського механізму; розвиток неоконсер- вативних поглядів в економічній теорії. Пануючи з початку 80-х років ХХ ст. у розвинутих капіталістичних країнах, неоконсерватизм охоплює три основні напрями нової неокласики:
1) монетаризм, пов’язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у сталому розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;
2) економічну теорію пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та приводить до падіння виробництва і підриву бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності та ініціативи;
3) теорію раціональних очікувань, згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур, тому що заздалегідь враховують наміри влади і нейтралізують своїми заходами політику уряду.
Нові монетаристські підходи зводяться до таких основних положень: критики втручання держави в економіку, ставки на політику регулювання грошової маси як основного інструменту управління економікою, проголошення приватного підприємництва єдиною рушійною силою економічного розвитку, реабілітація закону Сея, за яким надається перевага пропозиції. На принципах монетаризму були розроблені основні напрями монетарної політики, тобто політики “дешевих” та “дорогих” грошей.
» следующая страница »
1 ... 49 50 51 52 53 5455 56 57 58 59 ... 100