Розвиток корпоративізму викликав зацікавлену реакцію з боку багатьох найважливіших інституцій суспільства, зокрема католицької церкви. Так, енцикліка папи Лева ХІІІ у кінці ХІХ століття виступає як початкова доктринальна реакція римо-католицької церкви на виникнення та розвиток профспілкового руху, розглядаючи його як лихо, яке слід перебороти. Однак з часом, у міру розвитку цієї соціальної інституції та посилення в ній соціально значущих функцій, сам Лев ХІІІ і особливо його спадкоємці починають поступово відходити від жорсткого заперечення наявності соціально-класового конфлікту у суспільстві і позитивної ролі профспілок у їх розв’язанні. Як зазначав У.Грент, у пошуках вирішення даної проблеми Лев ХІІІ прийшов до фактичного визнання їх як однієї з форм «торгашеського» корпоративізму, який у зародку містив у собі елементи механізмів переговорного торгу між державою, бізнесом і профспілками.
Визначна роль у доктринальному піднесенні сучасної версії корпоративізму належить соціал-демократії, а також християнській демократії. Невипадково корпоративізм суттєвою складовою частиною органічно ввійшов до концепції державного регулювання й усунення гострих соціальних суперечностей, яка висунута ними та проведена протягом усього ХХ століття. В даний час у багатьох країнах корпоративізм став невід’ємною частиною сучасної соціально-політичної системи, головним інтегральним елементом доктрини розвитку громадянського суспільства. Він розглядається як найбільш раціональна та ефективна форма демократичної соціальної організації та конструктивна опозиція всевладдю держави. Позиції корпоративізму особливо сильні в тих країнах, де у соціально-економічному житті сильні позиції проміжного сектора, який зв’язує дрібні фірми, що управляються самим власником, і великі фірми, що виходять на світовий ринок. Це стосується передусім до країн, у соціальній культурі яких суттєве значення мають протообщинні зв’язки, побудовані на патерналістських, клієнталістських, колективних цінностях та настановах.
Зростання інтересу до корпоративістських моделей організації влади, національної безпеки у другій половині 70-х років було побудоване значною мірою на плюралістичних підходах, які відводили державі лише пасивну роль як сторони в них, на перебільшенні впливу різного роду зацікавлених груп на прийняття урядом тих чи інших рішень, на визнанні навіть вирішальної ролі зацікавлених груп у системі переговорів і виштовхуванні на задній план, а то й ігноруванні ролі держави.
Посилення різноманітних загроз національній безпеці у 80 — 90-ті роки зумовили формування та розвиток доктрини неокорпоративізму. Відмінною особливістю цієї доктрини є те, що вона відводить у процесі суспільного діалогу, узгодження інтересів значно більшу роль активній позиції держави. Заперечуючи ряд принципових настанов традиційного корпоративізму, неокорпоративізм зробив ревізію існуючої концепції політичної демократії. На думку його прихильників, у існуючих концепціях демократичного процесу перебільшується значення груп тиску та лобізму, тоді як держава розглядається виключно як об’єкт цього тиску. Неокорпоративісти розширили кордони розуміння механізму політичного процесу, відводячи суттєве місце в ньому як важливого фактора посередницькій діяльності різного роду спілок, асоціацій, причому не тільки щодо вимог «знизу», але й рішень «зверху», з боку держави.
На відміну від демократичної державної системи, заснованої переважно на засадах політичного представництва, неокорпоративізм грунтується на функціональному чи професійному принципі представництва. Проявами сили цього процесу є той факт, що у сучасній практиці діяльності законодавчих зборів багатьох країн парламентські комісії формуються за функціональними ознаками і їх члени, як правило, представляють окремі регіони, провінції і т.ін., а не лише партії. В застосуванні принципу функціонального чи професійного представництва вбачають засіб подолання претензій окремої політичної групи на просування своїх вузько корпоративних інтересів.
» следующая страница »
1 ... 213 214 215 216 217 218219 220 221 222 223 ... 350