Центральне місце у механізмі неокорпоративізму відведене можливості вирішувати суперечності між трудом і капіталом, між урядом та іншими суб’єктами соціально-економічних процесів. Типова проблема виявляється у необхідності залучення до переговорного процесу всіх сторін конфлікту у пошуку прийнятного способу його вирішення. Як наслідок, політичний процес, особливо процес прийняття політичних рішень, набуває форми торгу та узгодження окремих інтересів і позицій еліт, що представляють різноманітні зацікавлені групи та державно-владні структури. Загальноприйнятими результатами такого переговорного процесу є поява численних угод, часто тимчасових, між керівниками зацікавлених груп і урядових органів, які містять, як правило, лише найбільш загальні рекомендації відносно форм і шляхів проведення тієї чи іншої політики та її змісту. Не передбачаються заходи жорсткої відповідальності партнерів по дискусіях та переговорах за проведення в життя досягнутих домовленостей
.
У сучасному розумінні неокорпоративізм являє собою механізм неформального (тобто певного рівня тінізації) формулювання, узгодження та реалізації тих чи інших інтересів різноманітних груп населення
. Тут неокорпоративізм виступає, так би мовити, як тіньова вакцинація суспільного організму для подолання значно більшої загрози з боку більш осяжних тіньових соціально-економічних процесів. Оскільки головними сторонами торгу в цьому механізмі виступають представники професійних спілок, об’єднання підприємців та державні органи, то такий механізм нерідко носить поняття «трипартизм»
, що означає участь у ньому трьох головних зацікавлених сторін. У. Грент розглядає трипартизм у західній соціальній структурі як слабку форму ліберального корпоративізму, при якій капітал, труд та держава проводять «макродискусії щодо економічної політики» і своїми безпосередніми наслідками мають лише найбільш загальні, не обов’язкові до виконання рекомендації
.
Для ілюстрації місцяі значення корпоративізму в соціально-економічному житті держави доцільно розглянули приклад Японії, де ідеї корпоративізму отримали набагато більший відгук насамперед у реальній практиці функціонування громадянського суспільства, що обумовлює, зокрема, раціональне використання ним елітних структур в економіці та супроводження їх еволюції.
Історія сучасних відносин «бізнес—держава» в Японії веде свій відлік з часів революції Мейдзі, коли всепоглинаючою метою трансформації цього суспільства було завдання наздогнати Захід, хоча й передумови цих відносин закладалися упродовж багатьох століть до цього. З одного боку, в добуржуазну епоху в Японії отримало розвиток жорстке правове регулювання суспільних відносин, з другого — широке допущення конкуренції і різноманітних форм суспільного життя в межах централізованої держави. Із чотирьох головних класів японського суспільства — самураїв, селян, ремісників та торговців — саме самураї в нових умовах склали основу адміністративної системи. Це дало змогу їм ще до утворення політичних партій розбудувати потужний бюрократичний апарат в епоху Мейдзі.
Різноманіття відносин «держава-бізнес», які обумовлюють ступінь напруженості у функціонуванні елітних структур, пошук її найбільш ефективної форми відбиваються в існуванні численних промислових асоціацій, через які інтереси та прагнення ділових кіл доводяться до уряду. Як і в більшості сфер суспільного життя, до структур забезпечення функціонування японського бізнесу входить розвинута мережа організацій, які у політико-економічному середовищі представляють певні кола та групи компаній. Ці організації вносять у відносини «держава—бізнес» достатньо складні та цілісні форми їх взаємодії та політичного лобізму.
На самій верхівці піраміди цих організацій забезпечення інтересів бізнесу перебувають дзайкай, що в перекладі означає «світ бізнесу» або фінансові кола. Для переважної більшості в Японії дзайкай являють собою легітимну верхівку влади бізнесу і головний орган — опонент, що має вплив на державу. Слово «дзайкай» утворене від необхідності позначення двох провідних політичних торговців від бізнесової еліти — Міцуї та Міцубісі. Ці два найбільші представники торгово-лихварського капіталу (дзайбацу) здійснювали фінансування найбільших політичних партій.
» следующая страница »
1 ... 214 215 216 217 218 219220 221 222 223 224 ... 350