Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас — відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права і було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.
Піддаючи аналізу категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово jus (право). Воно отримало свою назву від слова justitia (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" (jus gentium) — це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" (jus naturale) є загальним для всіх живих істот.
Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, — таке природне право. В іншому розумінні "право" — це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, — це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".
Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.
У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).
Утім, слід пам'ятати, що, підкреслюючи, як і стоїки, невідповідність рабства природному праву, вони його не заперечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.
Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.
Отже, в римському праворозумінні природне право перш за все розглядалося як право справедливості. Його приписи забороняли посягання на приватну власність, попереджали про незворотність відплати кожному за вчинене зло тощо.
Насамкінець важливо наголосити, що здобутки практичної діяльності римських юристів, зокрема в добу імперії, завершились створенням своєрідної правової теорії, яку остаточно розробив римський юрист Ульпіан (період домінату). В теорії вказувалося на основне джерело права. Всі форми права, згідно із вченням Ульпіана, мають своїм джерелом законодавчу діяльність політично організованого народу. Необхідною умовою в законотворчості є те, що законодавче джерело обов'язково повинне мати повноваження на видання законів. Джерелом закону можуть бути рішення народних зборів (рlеbеs), результати голосування представників певної частини населення, наприклад зібрання плебеїв (рlebiscita), декрети сенату або імператора ^епаїи сошиїїїа, соnstitutiones), накази урядовця, уповноваженого видавати постанови.
На основі цього була сформована теорія про поділ правової дійсності на приватне та публічне право, яка була визнана багатьма середньовічними країнами, що запозичили норми римського права, і згодом стала важливою складовою сучасного європейського права.
» следующая страница »
1 ... 29 30 31 32 33 3435 36 37 38 39 ... 215