ступали за ліквідацію більшості бар' єрів на шляху вивозу своєї продукції (як тарифних, так і нетарифних). На противагу їм представники тих продовольчих галузей, які користувалися засобами захисту від більш дешевої продукції з інших країн світу, не поділяли погляди перших. Крім того, кожна окремо взята країна має особисті інтереси з огляду на власну аграрну політику, і в групу прихильників чи навпаки противників лібералізації об' єднувалися як високо розвинені, так і країни, що розвиваються.
Основними сучасними експортерами та імпортерами агропродовольчої продукції є переважно розвинені країни ЄС, США, Канада, а також Аргентина, Бразилія, Китай. Причому для розвинених країн характерна вже не просто орієнтація на експорт, а використання переваг імпорту більш дешевої продукції, що також сприяє зростанню експорту. Прагнучи найповніше використати переваги міжнародної торгівлі, розвинені країни здійснюють імпорт за нижчими на світовому ринку цінами, що підтверджується статистичними даними ФАО, а потім експортують свою чи перепродують цю продукцію за вищими цінами, в т.ч. в Україну. Розвинені країни зацікавлені в збереженні своїх робочих місць і просуванні своєї агропродовольчої продукції на український ринок, який на відміну від ринків країн, що розвиваються, має більш платоспроможних споживачів.
В Україні система державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в АПК була започаткована в період отримання нею статусу незалежної держави, яка потім доповнювалась і змінювалась залежно від конкретного періоду свого розвитку.
Внаслідок бурхливої лібералізації (1993-1995 рр.), вітчизняний агро-продовольчий ринок, не маючи системи захисту та економічної, адміністративної підтримки, виявився не захищеним від іноземної конкуренції. Українські товаровиробники перебували в різних умовах порівняно з західними, які володіли сучасною технікою і технологіями та користувалися державною підтримкою. Тобто доступ на український ринок був вільним, тоді як для українських експортерів застосовувались всілякі торговельні бар' єри, особливо в країнах Західної Європи (окрім сировинних товарів). Розпочався період різкого скорочення обсягів виробництва продукції сільського господарства, харчової промисловості. Тому, починаючи з 1996 р., у зовнішньоекономічній політиці України посилились протекціоністські тенденції.
Подальша трансформація українського законодавства пов' язана зі вступом України до СОТ та вибором стратегічного курсу нашої країни на інтеграцію у західноєвропейські економічні структури.
Україна погодилась встановити імпортні тарифи на сільгосппродукцію на рівні 10,66% (тобто зменшити в середньому на 50%). Зокрема, на м'ясо -з 21,5 до 13,13%; на молоко та молочну продукцію - з 24,8 до 10,1%; на харчову продукцію - з 18,3 до 9,8%, на алкогольні та безалкогольні напої - з 23,9
до 13,6%. Для цукру застосовуватиметься максимальна ставка ввізного мита серед сільськогосподарських товарів - 50 та 30% для соняшникової олії.
Діючі експортні мита мають бути поступово знижені: на олійні культури до 10% за 6 років, живу худобу до 10 за 8 років та шкури тварин -до 20% за 10 років. Тарифна імпортна квота застосовуватиметьсь лише до цукру-сирцю з тростини в обсязі 260 тис. т за рік зі збільшенням до 267 тис. т до 2010 р.
Існують побоювання, що сучасний процес лібералізації митно-тарифної політики України може негативно вплинути на сільськогосподарських виробників, у зв' язку з посиленням конкуренції на внутрішньому ринку, оскільки, іноземні товаровиробники володіють конкурентними перевагами, отриманими завдяки торговельним бар'єрам протекціоністського характеру. Середньозважена ставка ввізного мита на продукцію сільського господарства становила 18,8% для країн, що розвиваються, 13,4 - для країн з перехідною економікою та 43,4% - для розвинених держав [3, с. 55].
» следующая страница »
1 2 3 4 5 67 8 9 10