Для того щоб порівняти витрати на виробництво продукту з його ціною, треба підрахувати витрати на виробництво одиниці продукту, або середні витрати.
Зміна витрат залежно від кількості створеного продукту відображається категорією «граничні витрати», тобто ті, які додатково необхідні для виробництва кожної нової додаткової одиниці продукції.
Концепція граничних витрат дає змогу визначити ті витрати, величину яких можна контролювати безпосередньо і які враховують при вирішенні питання: нарощувати чи скорочувати обсяги виробництва.
Сума явних та неявних витрат становить економічні витрати, тоді як лише явні витрати — бухгалтерські витрати.
У марксистській теорії, якої дотримувалась довгий час вітчизняна політична економія, витрати виробництва розглядались як витрати постійного капіталу С, тобто витрати на придбання засобів виробництва, і витрати змінного капіталу V, тобто витрати на придбання робочої сили. Загальні витрати зводились до витрат авансованого капіталу К = С +V. Це витрати підприємства.
Суспільні витрати, тобто витрати суспільства, окрім зазначених витрат авансованого капіталу включали і витрати додаткової праці М.
Таким чином, суспільні витрати складаються з трьох частин: витрат уречевленої праці С; витрат необхідної праці (необхідного продукту) V та витрат додаткової праці (додаткового продукту) М:
CB = C + V + M.
Окрім того, виділяли витрати власне виробництва та витрати обігу (пов’язані з реалізацією товару). Витрати обігу поділялись на чисті витрати обігу (на купівлю-продаж, зарплату продавців і касирів, маркетинг, рекламу, утримання торговельних приміщень, касові операції тощо) та додаткові витрати обігу, пов’язані з продовженням виробництва у сфері обігу (зберігання, транспортування, сортування, пакування, фасування тощо).
7.2. Собівартість, її структура і значення
У вітчизняній економіці категорією витрат була собівартість.
Затрати підприємства у грошовій формі називають собівартістю продукції.
Залежно від функціонального призначення собівартість у господарській практиці поділяють на розрахункову, фактичну, виробничу і комерційну.
Розрахункова собівартість відображає затрати, що очікують у період, на який розробляють виробничу програму.
Фактична собівартість відображає дійсний рівень затрат, що склався за підсумковий період.
Виробнича собівартість складається із витрат на виготовлення товару і витрат на оплату праці управлінського та допоміжного персоналу, утримання офісів та ін.
Комерційна собівартість включає виробничу собівартість і витрати, пов’язані з реалізацією товару.
Перелічені види собівартості на різних підприємствах, які виготовляють однотипний товар, є різними. У цьому зв’язку виділяють собівартість індивідуальну та суспільну.
Індивідуальна собівартість — один із основних якісних показників у господарській діяльності та у визначенні ефективності виробництва.
Суспільна собівартість — це узагальнена, усереднена (середньозважена) собівартість для даного виробу на різних підприємствах, яка визнана споживачами на ринку (суспільством) як прийнятна для них. Суспільна собівартість становить основу ринкової ціни товару.
Собівартість має досить складну структуру. Основні складові собівартості за елементами витрат: сировина й основні матеріали, допоміжні матеріали, паливо, електроенергія, амортизація основних фондів, заробітна плата (основна і додаткова), соціальне страхування та інші затрати.
Структура собівартості за елементами витрат характеризує загальний економічний стан підприємства, висвітлює джерела перевитрат або економії, а також виявляє загальні потреби підприємства у мінімізації витрат.
Товаровиробник повинен постійно прагнути до скорочення і зниження собівартості. Низька індивідуальна собівартість забезпечуватиме йому додатковий прибуток, тим більший, чим меншою буде індивідуальна собівартість порівняно із суспільною.
» следующая страница »
1 ... 35 36 37 38 39 4041 42 43 44 45 ... 220