Незважаючи на величезні біди, яких зазнав український народ за часів сталінського тоталітаризму, територіальна консолідація українства об’єктивно була велетенським кроком уперед у формуванні й розвитку української нації, зростанні самосвідомості її членів і в остаточному підсумку, наблизила торжество реального суверенітету і незалежності України.
Після краху Радянського Союзу адміністративно-територіальна цілісність українських земель (Українська Радянська Соціалістична Республіка) стала природною базою утвердження і розвитку незалежної соборної України. Якщо до об’єднання всіх земель, які населені етнічними українцями, і здобуття незалежності в ідеї соборності переважали прагнення до соборності людей і соборності територій, то після об’єднання і особливо після здобуття незалежності на перше місце вийшла проблема самої форми соборної держави. Зрозуміло, що до здобуття незалежності проблема адекватності форми держави розглядалася переважно як загальна для тодішньої держави, тобто Росії чи СРСР. Крім того, оскільки форма держави детермінована типом основних соціально-економічних структур суспільства і перебуває у співвідношенні з останніми як одиничне та загальне, то теоретичний аналіз буде зосереджено спочатку саме на дослідженні типу вітчизняної економічної системи, звернення до якого започатковано у III розділі.
Звертаючись до теми соборності у площині її моделі, доцільно нагадати, що поняття «соборність» має кілька аспектів. Щодо визначення терміну «соборність», то «Мала енциклопедія етнодержавознавства» у цьому зв’язку зазначає, що цей термін традиційно вживається в науці та політичній практиці як віддзеркалля процесів згуртування споріднених ідеологічних і суспільно-політичних рухів.
Окрім того, ідея соборності у новітні часи пов’язується з консоліда- ційними етнонаціональними процесами, становленням і розвитком національної державності
.
Перші спроби самоусвідомлення різниці в типах економічного розвитку між західно- та східноєвропейськими суспільними системами у термінах сучасної соціальної теорії, як відомо, з’явилися у межах суперечки між слов’янофілами та західниками. Одна із сторін дискусії виступала з твердженням, що східноєвропейське суспільство є унікальним, має особливі переваги соціальних механізмів, інша ж розглядала його як відсталу маргінальну околицю Європи. На межі XIX та XX століть східноєвропейське суспільство стало першим регіоном, в якому матеріалізувався специфічний соціально-економічний синдром «суспільства, що розвивається»
.
Після Другої світової війни проблема типу розвитку інтенсивно розглядалася у зв’язку з необхідністю деколонізації і вибору шляху трансформації її суб’єктами. Незважаючи на те, що переважна більшість країн вибрала тип розвитку, який був притаманний економічно розвинутим
країнам Заходу, жодна з них не стала схожою ні на США, ні на Західну Європу, включаючи і ті з сегмента країн, що розвиваються, які казково збагатіли на нафті і чий валовий національний доход підскочив у багато разів, а також країни, в яких швидко йшов процес індустріалізації та/або урбанізації. Розширено відтворювалася ситуація, коли хвиля оптимізму, заснованого на поверхово сприйнятих показниках «економічного росту», закінчувалася національними дефолтами, військовими переворотами та бунтами бідноти. Те саме стосується і порівняння цих показників і со- ціоекономічної поляризації всередині тих країн — типовим для країн, що розвиваються, є наявність різкого контрасту, протилежності у розподілі доходів, секторного розриву між «новими» і «старими» галузями. Більше того, специфічним є наявність довгострокового відставання, що збільшується по багатьох напрямках соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються, від розвинутих країн. Цей розрив являє собою одну з конституюючих характеристик сучасного етапу глобалізації, можливо, найбільш значну його рису.
» следующая страница »
1 ... 254 255 256 257 258 259260 261 262 263 264 ... 350