Цим зумовлено прагнення провінцій до автономії, що дає такі практичні переваги: можливість вирішувати важливі соціальні проблеми, приватизацію, націоналізацію об’єктів тощо на рівні провінцій. їх децентралізацію необхідно розпочинати з існуючих адміністративно- територіальних одиниць з огляду на історичні, етнічні особливості, традиції, економічні райони.
Існуюча сьогодні система адміністративно-територіального поділу України, як і Росії, успадкована від радянської епохи, а тому віддзеркалює принципи і структуру її державного будівництва. За нових історичних умов це ускладнює досягнення цілей та завдань як державного управління, так і місцевого самоврядування. По-перше, сучасна трирівнева система у минулому забезпечувала насамперед централізацію управління. Сьогодні перед нею постало інше завдання — провести децентралізацію. По-друге, ця структура була ідентичною для всього «єдиного і неподільного» СРСР, а сьогодні вона має відповідати інтересам суверенної незалежної держави.
У Російській Федерації за 10 років територіального управління переконалися, що 89 суб’єктів Федерації насправді ніякі не суб’єкти, а «клаптики території, нарізані довільно» [85, с. 235]. Таким самим чином вони «нарізались» в Україні.
Структура політико-адміністративного устрою залежить від особливостей механізму управління державою, а тому це поняття є категорією політичною та одним із визначальних факторів її цілісності. Історія свідчить, що держава, яка виникала на уламках попередньої, прагнула в першу чергу реформувати адміністративно-територіальний устрій, формуючи таким чином нову систему управління.
Адміністративно-територіальний устрій України зазнавав динамічних змін ще за часів Київської і Галицько-Волинської Русі, оскільки всі тогочасні війни мали на меті переділ земель між давньоруськими князівствами.
Ще з часів монголо-татарської навали точилася запекла боротьба між різними державами за українські землі. Це призводило до змін існуючого на той час адміністративно-територіального устрою. Вже з другої половини XIV ст. частина території України належала Литві (Волинь, Полісся, Центральне і Східне Поділля, Брацлавщина, Київщина, Переяславщина), Кримському ханству (центральні та південно-східні частини степу), Польщі (Західне Поділля, Східна Галичина тощо). Пізніше відповідно до Люблінської унії (1569 р.) на території колишніх польських і литовських колоній, котрі знаходилися на території України, утворюється така форма адміністративного управління як воєводство (Руське — з центром у Львові, Волинське, Белзьке, Брацлавське, Чернігівське, Київське). У центральному Придніпров’ї, Запоріжжі основою територіального устрою були паланки, на півдні існувало Дике Поле — нейтральна територія між Запоріжжям і Кримським Ханством та Османською імперією (останню складали землі сучасної Одещини, Миколаївщини). Частина Східної Слобожанщини перебувала під владою Московії і мала відповідний адміністративно- територіальній устрій.
Після виникнення козацької держави (XVII ст.) в Україні почав формуватися новий адміністративно-територіальний устрій за триступінчатою схемою (полки-сотні-сільські козацькі громади). На той час нараховувалося 17 полків (Київський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Переяславський та ін.). Коли Катерина II знищила козацьку державу, зрозуміло, що полки перестали існувати. Було запроваджено характерне для царської Росії двоступінчасте управління територіями — губернія-повіт. Ця структура проіснувала до 1917 р. У жовтні 1917 р. в Україні було 9 губерній: Волинська, Катеринославська, Київська, Полтавська, Подільська, Таврійська, Харківська, Херсонська і Чернігівська. Губернії поділялися на повіти, повіти — на волості. В 1920 р. на території України існувало 12 губерній: Волинська, Донецька, Катеринославська, Київська, Кременчуцька, Миколаївська, Одеська, Олек- сандрівська (з 1921 р. — Запорізька), Подільська, Полтавська, Харківська, Чернігівська.
» следующая страница »
1 ... 102 103 104 105 106 107108 109 110 111 112 ... 381