Оскільки в епоху соціалізму управління забезпечувало функціонування політичної організації суспільства, теоретичні розробки науки управління обґрунтовували перехід державного управління в комуністичне самоврядування, що передбачало однакові принципи функціонування науковості, централізму, планування, колективності керівництва.
Цим пояснюється те, що після розпаду СРСР Україні залишилася у спадок надцентралізована система, що формально базувалася на всевладді рад народних депутатів. Внаслідок прийняття Закону «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування» у березні 1992 р. діяльність місцевих рад істотно обмежувалася, оскільки виконавчі функції передавалися органам державної виконавчої влади — представникам Президента в областях, містах, районах. Але з прийняттям нового Закону у
1994 р. всі ці функції Верховною Радою було повернуто місцевим радам та їхнім виконкомам. Ці зміни відбувалися в умовах політичного протистояння між гілками виконавчої та законодавчої влади, внаслідок чого в
1995 р. виникла конституційна криза, яка була відносно врегульована 8 червня 1995 р. прийняттям Конституційного договору.
Подальші зусилля децентралізації спрямовувались на поступове перетворення рад на органи місцевого самоврядування. Цей процес закріплено в чинній Конституції 1996 р., якою демократичну децентралізацію визнано як фундаментальний принцип державної влади і як засіб її територіальної організації, підтверджено помірковану формулу рівноваги між централізацією та децентралізацією в державній владі в Україні.
Отже, після 1991 р. спочатку закладалися основи формування національної системи державної адміністрації на ліберально-демократичних принципах, а пізніше — на авторитарних із відродженням як старих радянських традицій, так і окремих елементів історичних форм.
Свого часу українська адміністративна традиція поєднала в собі два начала — демократію та авторитаризм, пройшовши шлях від феодального до імперського характеру.
Досліджуючи співвідношення державного управління та самоврядування, слід виокремити і місцеве управління або управління на місцях як самостійну управлінську діяльність в адміністративно-територіальній одиниці, що провадиться через адміністрацію, яка призначається центральними або іншими вищими органами державної влади, забезпечуючи таким чином пряме державне управління на місцях.
Історично виокремлюється чотири основні системи управління на місцях:
1. Англо-американська або англо-саксонська (Велика Британія, США, Канада, Австралія, певним чином і Росія), де на всіх рівнях управління функціонують органи місцевого самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади не створюються.
2. Континентальна або романо-германська чи європейська, що функціонує завдяки принципу поєднання місцевого самоврядування та місцевого самоуправління на вищому (Франція, Італія) або низовому (Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Ірак) рівнях.
3. Іберійська (Бразилія, Португалія, Мексика), де посадові особи місцевого самоврядування обираються населенням і водночас затверджуються центральними органами державної влади як їх представники в адміністративно-територіальних одиницях.
4. Радянська система рад та їх виконавчих органів, які є органами державної влади на всій території (КНР, КНДР, раніше СРСР).
В Україні сформовано інший різновид континентальної системи управління на місцях. Слід зазначити, що досвід місцевого самоврядування в нашій країні лише формується. Народ України ще не подолав психологічного бар’єру після панування тоталітарних режимів, коли був відсутній менталітет свідомого суб’єкта місцевого самоврядування.
Базові принципи місцевого самоврядування сформульовані в Європейській Хартії і передбачають правову, організаційну та фінансову автономії органів місцевого самоврядування.
» следующая страница »
1 ... 99 100 101 102 103 104105 106 107 108 109 ... 381