В грудні 1968 р. в Москві був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення в Чехословаччині радянських військ. До цього їх там не було. Дубчек був знятий з посади першого секретаря ЦК КПЧ і спочатку відправлений послом до Туреччини, а потім став «звичайним інженером» (але, як казав Хрущов: «хоч не розстріляли»). Першим секретарем КПЧ став Густав Гусак.
Звичайно, чехословацькі події ніяк не вписувались в процес «розрядки», який саме в цей період якраз, хоч з трудом, але відбувався в Європі і за який особливо активно ратував СРСР. Але така вже була природа марксизму-ленінізму: де справа торкалась їх інтересів, там було усе дозволено
...
«Нова східна політика» Віллі Брандта
Фашизація німецького населення під час гітлерівського режиму призвела до того, що на заході післявоєнної Німеччини важко було знайти політичного лідера, який би не ніс на собі відбиток недавнього минулого. Канцлер ФРН Конрад Аденауер, лідер партії ХДС-ХСС, був переконаним прибічником верховенства Німеччини в Європі, права
Німеччини не нести відповідальності за розв’язування другої світової війни, пограбування та зруйнування європейських держав, не визнавав наслідків війни, вимагав відтворення «Німеччини в кордонах 1937 р.»
. Особливе опікування ФРН Сполученими Штатами, «золотий дощ» американських доларів, який линув на Західну Німеччину після війни, давали Аденауеру підставу не йти ні на які компроміси при обговоренні німецького питання, що було серйозним фактором міжнародної напруги в Європі і не лише там.
Прихід в 1969 р. на посаду федерального канцлера ФРН лідера со- ціал-демократичної партії Німеччини Віллі Брандта, який очолив коаліційний уряд і оголосив «нову східну політику» ФРН, було поворотним моментом від політики «презирливого ігнорування Сходу» Аде- науера до більш реалістичної зовнішньої політики — встановлення нормальних відносин з Радянським Союзом і східними сусідами. Але головне — «нова східна політика» Брандта сприяла помітному пом’якшенню міжнародних відносин і розрядці в Європі.
Віллі Брандт
був «нестандартним» західнонімецьким політиком і заслуговує на те, щоб про нього сказати кілька слів. Після приходу до влади Гітлера Брандт емігрував у Норвегію і весь період перебування фашистів при владі не лише не був в Німеччині, але й боровся «проти німецького солдата»
. Коли гітлерівці захопили Норвегію, перебрався жити в Швецію і брав участь у норвезькому Опорі. Після розгрому гітлерівської Німеччини певний час служив у норвезькій армії і в цій якості відвідував Західний Берлін. Відновивши німецьке громадянство і повернувшись до батьківщини брав участь в політичному житті як соціал-демократ, з 1964 р. став головою СДПН. Потім він — бургомістр Західного Берліну (1957—1966), віце-канцлер і міністр закордонних справ ФРН (1966—1969) і нарешті очолив західнонімецький уряд. Прихильником радянської системи Брандт ніколи не був і не сприяв радянським спробам зробити Німеччину комуністичною, але і німецьким нацизмом заражений не був.
Очоливши уряд ФРН Брандт перейшов від політики «невизнання» до встановлення нормальних відносин з СРСР та іншими соцкраї- нами. Це було перш за все на користь ФРН, оскільки аденауерівська політика «невизнання», не маючи під собою ніяких реалій, насторожувала східних сусідів Німеччини, в першу чергу Польщу та Чехосло- ваччину, оскільки створювала вигляд німецького реваншизму і посилювала почуття необхідності для цих держав спиратися на Москву. А радянській пропаганді це давало підставу звинувачувати ФРН у реваншизмі.
Скоро після приходу до влади уряд Брандта розпочав переговори з СРСР (тривали з грудня 1969 р. до серпня 1970 р.) і 7 серпня 1970р. в Москві було підписано договір, який реалізував «нову східну політику» уряду Брандта. Московський Договір відбивав реалії того часу, констатував, що «мир в Європі можна зберегти лише в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Говорилося про відмову від територіальних претензій і спроб вирішувати спори немирним шляхом. Узгоджена радниками делегацій СРСР і ФРН «Домовленість про наміри сторін» (спочатку не оприлюднена) передбачала зобов’язання ФРН поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з нею міждержавний договір. В наступному передбачалось укладання аналогічних договорів з Польщею та Чехословаччиною, а також з Угорщиною та Болгарією. Передбачався також одночасний вступ ФРН та НДР до ООН. Останнє відбулось 18 вересня 1973 р. Це була повна зміна аденауерівської химерної політики «невизнання» на політику визнання тогочасних реалій, що серйозно сприяло пом’якшенню міжнародної напруги в Європі і покращенню усього міжнародного клімату.
» следующая страница »
1 ... 111 112 113 114 115 116117 118 119 120 121 ... 187