Спочатку були зроблені спроби вплинути на «комуністичну свідомість» Дубчека
та його однодумців. Розпочались численні переговори між керівництвом КПРС і інших компартій Східної Європи та керівництвом КПЧ. Вони відбувались в Москві, Братиславі, Варшаві, Дрездені. Накал в цих «дружніх» переговорах все підвищувався. Дуб- чек запевняв радянське керівництво у відданості соціалізму, але не придушував діяльність дисидентських організацій в Чехословаччині, таких як «К-231» (об’єднання колишніх політв’язнів), «КАК» («Клуб позапартійних активістів») та ін. 27 червня 1968 р. в чехословацькій пресі, і навіть комуністичній, було надруковано звернення «2000 слів», підписане відомими літераторами, в тому числі і членами КПЧ, яке було оцінено як «антирадянська платформа».
14- 15 липня у Варшаві відбулась Нарада керівників компартій та урядів ОВД — СРСР, Болгарії, НДР, Польщі та Угорщини
15- , на якій було прийнято рішення, що якщо чехословацьке керівництво не вживе «відповідних заходів», то збройні сили ОВД увійдуть на територію ЧССР для «збереження там соціалістичного ладу».
Остання зустріч між Дубчеком та його однодумцями і Брежнєвим разом з іншим радянським партійним і державним керівництвом відбулась у Чиєрні-над-Тисою 29 липня — 1 серпня і була скоріше демонстрацією перед Заходом у «неможливості мирно домовитись», ніж сподіванням на капітуляцію Дубчека та його спільників. Керівники ОВД вже вирішили застосувати силу.
В ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. війська п’яти країн ОВД — СРСР (головні сили), Болгарії, НДР, Польщі та Угорщини вступили на територію Чехословаччини і окупували її. Радянські танки, які в травні 1945 р. врятували «злату Прагу» від знищення її гітлерівцями, увійшли в прекрасне місто як ворожа сила. І хоч кривавої бійки, як в 1956 р. в Угорщині, в Чехословаччині не відбулось — Л. Свобода віддав наказ чехословацькій армії не чинити опір, — народ сприйняв окупантів як ворогів — на вулицях Праги будували барикади, на броню танків летіли пляшки з пальним. Жертви були з обох сторін.
Брешучи, як завжди, радянська сторона сповістила, що вторгнення відбулося на прохання «групи чехословацьких керівників». Насправді «групу чехословацьких керівників» було заарештовано їх чекала доля Імре Надя і «групи угорських керівників» — розстріл. Але для збереження цивілізованої поведінки на це мала бути згода президента ЧССР Л. Свободи. А той такої не дав. Отже, заарештованих повезли до Москви. Тут їх змусили підписати ганебний документ: про «тимчасову окупацію» Чехословаччини, щоб «попередити агресію країн НАТО».
В цей час і народилась так звана «доктрина Брежнєва». В радянській пресі при висвітлені подій висловлювались далеко не нові сентенції, що в разі загрози в соцкраїні соціалістичним завоюванням з боку «світової реакції», інші соцкраїни, в першу чергу, звичайно, СРСР, мають надавати їм всебічну допомогу
. От і надали.
Чи розуміли тоді не дуже розумні радянські керівники, що Чехос- ловаччина, слов’янська колись дружня країна, була для СРСР після цих подій назавжди втрачена? Хоча був вже 1956 рік в Угорщині, був розрив між СРСР і КНР, були погані стосунки з Румунією та Албанією
, був втрачений як союзник Тіто, було негативне ставлення до комуністичної системи світової громадськості, у тому числі і робітничого класу. Комуністична система котилась з гори вниз, і чим далі — гора ставала все крутішою і крутішою. Але діяти інакше керівники соц- держав вже не могли.
Це зрозуміли і на Заході. Тому реакція урядових кіл там була досить стримана: Чехословаччина належала до соцтабору, сфери впливу СРСР, і засуджуючи цей акт з різним ступенем гостроти, НАТО не вжив дійових засобів проти окупації Чехословаччини. Бо це була б війна. Очевидно, третя світова, ракетно-ядерна. А її ніхто не хотів.
» следующая страница »
1 ... 110 111 112 113 114 115116 117 118 119 120 ... 187