Отже, Великобританії, як і іншим членам «сімки», вступити до ЄЕС на початку 60-х років не вдалося. Великобританія, яка тоді особливо прагнула до збереження найтісніших відносин зі Спільнотою (британською), під час переговорів про вступ до ЄЕС вимагала розповсюдження на країни своєї Співдружності привілеїв, якими користувались країни «шістки», а також збільшення перехідного періоду в проведенні реформ з 12 до 15 років. Це полегшало намір де-Голля не допустити Великобританію в ЄЕС. Не дивлячись на те, що п’ять країн «шістки» були за прийняття Великобританії до цієї інтеграції, де-Голль 14 січня 1963 р. наклав вето на прийом Великобританії та її спільників до ЄЕС. Зробив він це цілком самостійно, не погодивши свої дії навіть
з «найближчим спільником» канцлером Аденауером. Очевидно, французький лідер не забув, як Великобританія реагувала на його спробу домогтися «тріумвірату» у керівництві НАТО у 1958 р.1
Крім «помсти» (в політиці це не практикується) в цьому проглядалась тенденція де-Голля домогтися незалежності Західної Європи від США — Великобританія вважалась провідником американського впливу. Не останню роль відігравало прагнення Франції закріпити свою провідну позицію в «шістці». Покажчиком цього можна вважати так званий «план Фуше», французького представника, висунутий
2 листопада 1961 р. в спільній комісії ЄЕС. План фактично передбачав створення Союзу європейських народів — конфедерації, яка мала стояти над ЄЕС і в певній мірі протистояти НАТО. І хоча «план Фуше» був відхилений більшістю країн «шістки», де-Голль продовжував боротись проти всесилля НАТО, тобто — рішучого впливу США на європейські країни.
В цьому плані слід розглядати і розбіжності, що виникли між Францією і іншими членами «шістки» з питання про процедуру прийняття рішень в середині інтеграції. Де-Голль вперто відстоював принцип одностайності, тобто права вето. Більшість країн-учасниць «шістки» схилялись до принципу більшості при голосуванні, що позбавляло окрему країну права накладати вето. Де-Голль протестував і навіть на початку липня 1965 р. відкликав французьких представників з керівних органів інтеграції (позиція «пустого крісла»). Заговорили про кризу в «шістці». Проте, розуміючи небезпечність для Франції такої позиції, де-Голль скоро повернув французьких представників на їх місця. При цьому він заявив, що Франція буде виконувати рішення з найважливіших питань лише прийняті одностайно. Таким чином де-Голль залишав за Францією можливість блокувати рішення, які зачіпали інтереси Франції і могли посилити вплив США в Європі.
Що ж до самих Сполучених Штатів, то вони в цілому підтримували інтеграцію в Західній Європі, сподіваючись, що інтегрована Європа залишиться у сфері впливу Вашингтону, оскільки всі західноєвропейські країни були зацікавлені в збереженні і зміцненні НАТО, де представники США посідали в усіх органах провідні позиції. Втім США уважно стежили за тим, щоб європейська інтеграція не виходила за межі підконтрольної США зовнішньої політики і в разі необхідності недвозначно нагадували учасникам інтеграції про «комуністичну загрозу».
Радянський Союз же ставився до будь-якої західноєвропейської інтеграції вороже, вважаючи її імперіалістичною і антирадянською.
Подальший процес консолідації інтеграції полягав в об’єднанні керівних органів трьох її складових — ЄОВС, Євроатому та ЄЕС в єдині органи: 1 липня 1967р. в Брюсселі був підписаний договір про створення єдиних керівних органів до всієї інтеграції, яка стала іменуватися Європейським економічним співтовариством (ЄЕС).
11 травня 1967 р. Великобританія знову подала заявку на вступ до «Спільного ринку». Тепер лейбористський уряд Гарольда Вільсона погоджувався приєднатися до господарської політики «шістки», до договорів, укладених в її межах, а також не наполягати на приєднанні до ЄЕС разом з Англією країн Співдружності, а також ЄАВТ.
» следующая страница »
1 ... 107 108 109 110 111 112113 114 115 116 117 ... 187