Реальне відображення в фінансовому обліку вартості запасів товарно-матеріальних цінностей здійснюється шляхом їх переоцінки. Відповідно до П(С)БО вперше у вітчизняній практиці обліку підприємства отримали можливість застосовувати способи оцінки матеріалів, широко відомі за кордоном, як ЛІФО і ФІФО (LIFO, FIFO). Так метод ЛІФО передбачає першочергове списання на виробництво тих матеріалів, які були придбані останніми. Тоді величина залишків в балансі буде визначатись, виходячи із собівартості матеріалів, придбаних першими. Використання методу ФІФО, навпаки, базується на тому, що матеріальні запаси на кінець періоду оцінюються за цінами останніх закупок, а на собівартість реалізованої продукції використані матеріали списуються за вартістю їх перших закупок.
Найбільш розповсюдженим методом оцінки матеріальних запасів в нашій країні є метод оцінки за фактичною собівартістю заготівлі. До числа негативних наслідків його використання для підприємства слід віднести те, що він, з одного боку, занижує собівартість реалізованої продукції і, з другого, тягне за собою суттєве заниження вартості матеріалів, а значить штучно завищує їх оборотність.
Контроль за ефективністю управління запасами на вітчизняних підприємствах здійснюють за допомогою аналізу зміни швидкості обороту запасів. В загальному випадку швидкість обороту виробничих запасів (ВЗ) підприємства прийнято розраховувати за допомогою формули:
Виручка від реалізації продукції
Швидкість в.з. = 7; _. (12.3)
Середня величина поточних активів
Середня величина виробничих запасів за даними балансу визначається за формулою:
Зп + Зк
Середня величина ВЗ = —^—, (12.4)
де: Зп, Зк — відповідно величина запасів на початок періоду і на його кінець.
Більш точний розрахунок середньої величини активів буде отриманий у випадку використання щомісячних даних про стан активів. Тоді величина активів визначається за формулою:
у +3г +З3 +...+Зц.і
Середня величина запасів = , (12.5)
де: Зп — величина запасів в п-у місяці.
Потім визначається тривалість одного обороту в днях:
360
Тривалість ойроту = оборотність запасів. (12.6)
Управління дебіторською заборгованістю. Дебіторська заборгованість — це складова оборотного капіталу, яка представляє собою вимоги до фізичних чи юридичних осіб щодо оплати товарів, продукції, послуг. Збільшення дебіторської заборгованості означає вилучення коштів з обороту, що, в свою чергу, вимагає додаткового фінансування.
Дебіторська заборгованість покупців — це фактично безпроцентна позика клієнтам. Її рівень визначається підприємством за умовами розрахунків зі своїми клієнтами. Якщо ці умови є суворими, то зменшується обсяг продажу товарів через те, що покупці не мають можливості придбати товар в кредит і, відповідно, зменшується величина дебіторської заборгованості за рахунками відповідно, зменшується величина дебіторської заборгованості за рахунками клієнтів. З іншого боку, якщо розрахункові умови послаблюються, з’являється більше замовників, зростає товарооборот і сума дебіторської заборгованості.
Послаблення розрахункових умов, що збільшує дебіторську заборгованість покупців, має свої переваги і недоліки. Так, з одного боку — це зростання обсягу продажу товарів та прибутку, а з іншого — збільшення суми безнадійних боргів та додаткові фінансові витрати через наявність на балансі дебіторської заборгованості.
Однак послаблення вимог щодо розрахунків не завжди дає такий результат. Інколи додаткові витрати на безнадійні борги та утримання на балансі нових рахунків дебіторів значно перевищують прибуток від додаткового товарообороту. Результатом може стати накопичення на балансі, окрім старих рахунків дебіторів, ще й нових. В цьому випадку краще не змінювати умови розрахунків, тобто не послаблювати їх.
» следующая страница »
1 ... 259 260 261 262 263 264265 266 267 268 269 ... 445