вивести їх органічний зв'язок з розвитком корпорацій, інших елементів економічної системи. Водночас їм властиві теоретико-методологічні хиби. До них також належать:
Р абстрагування від категорії "відносини", яку обгрунтував ще Аристотель;
Р зведення власності до контролю та влади, тобто до елементів надбудови (зрозуміло, що власність і влада діалектично пов'язані між собою, як явища базису і надбудови);
Р зведення цілісної складної системи до окремого з елементів, оскільки йдеться не про всю владу;
Р підміну власності фактором виробництва.
Паралельно з цими поглядами обстоюється суто юридична точка зору на проблему власності, яка до того ж покладена в основу класифікації сучасного цивілізаційного процесу. "Поняття феодалізм, капіталізм, соціалізм, на думку американського вченого Д. Белла, представляють собою послідовний ряд концептуальних схем в марксистській системі, побудованих вздовж осі, за яку прийняті відносини власності. Поняття передіндустріального, індустріального і постіндустріального суспільства представляють собою концептуальні ряди вздовж: осі, за яку прийняті виробництво і види використовуваних знань ". В цьому твердженні вісь власності, точніше критерій поділу різних економічних систем залежно від типу власності, тлумачиться як довільний з боку того чи іншого вченого. Насправді цей критерій є домінуючим у разі виокремлення упродовж розвитку людського суспільства різних суспільно-економічних формацій, а категорія "формація", як уже зазначалось, є набагато конструктивнішою та пізнавальною порівняно з цивілізаційним підходом. Щоб відійти від такого критерію американський соціолог Д. Белл зазначає, що "власність - це просто юридична фікція ", англійські економісти Р. Ейдем та С. Віотті стверджують, що справжню природу власності слід аналізувати в термінах сукупності прав, пов'язаних з формальною власністю.
Цей аспект аналізу власності збігається з юридичним напрямом дослідження цієї категорії вченими-правниками. З виникненням капіталістичного способу виробництва і до другої половини XIX ст. серед представників цього напряму, як зазначалось, переважала "абсолютна концепція" права власності, його індивідуалістична абсолютизація, право власності та право приватної власності вважалися однією формою. У другій половині XIX ст. право приватної власності стало розглядатись як одна з двох форм права власності. Альтернативою розвитку приватної
власності стали все частіше називати колективну та суспільну форми власності, а їх різновидами - загальну, групову, общинну, державну, муніципальну, комунальну тощо.
Оскільки найрозвиненішою країною в XIX ст. була Англія, то в англосаксонській системі право власності стало охоплювати правомірність як речового, так і зобов'язального характеру і поділилося на різні види і форми (право власності на землю, ліси, води, ресурси та ін.). У праві власності стали виділяти обов'язки, насамперед обов'язок використовувати різні об'єкти права власності в колективних та суспільних інтересах. Так, французький учений Л. Дючі вважав цілком законним примус приватних власників обробляти свої землі для задоволення суспільних потреб. Ці погляди ще більше утвердилися з проведенням націоналізації в багатьох країнах Західної Європи після Другої світової війни. З усе більшим обмеженням права власності типовими стають твердження про перехід від повної компенсації збитків від цих обмежень до "справедливого" викупу за символічну платню або навіть без компенсації.
Економічно необхідне зростаюче одержавлення національного доходу знайшло своє відображення у проголошенні права держави на отримання податків. Відбулася диференціація права власності, що виявилася в появі специфічних форм цього права (торгового, промислового, земельного, інтелектуального тощо). Паралельно з цим відбувається диференціація права власності за суб'єктами власності - нацією, державою, муніципалітетом, акціонерним товариством, кооперативом, суспільною організацією тощо.
» следующая страница »
1 ... 109 110 111 112 113 114115 116 117 118 119 ... 279