І хоча була принципова домовленість, що в основу мирних договорів з Болгарією, Румунією, Угорщиною і Фінляндією будуть покладені угоди про замирення, сесія фактично закінчилась безрезультатно, бо ніякі документи про узгоджені рішення підписані не були.
Щоб подолати виявлені суперечності, в Москві поза межами РМЗС 16—26грудня 1945р. відбулась нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії. На ній було узгоджено процедуру підготовки мирних договорів. Було вирішено після підготовки проектів мирних договорів скликати мирну конференцію для їх обговорення. Вона мала складатися з країн, які брали активну участь у війні проти фашистського блоку в Європі, — 21 держава (СРСР, США, Великобританія, Франція, Китай, Австралія, Бельгія, Білоруська РСР, Бразилія, Греція, Ефіопія, Індія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканський Союз, Польща, Українська РСР, Чехо- словаччина, Югославія). Нарада також рекомендувала урядам Болгарії та Румунії включити до свого складу по два представники від опозиційних партій та груп. Представники США та Великобританії пообіцяли після цього визнати уряди цих держав. Прийняті рішення допомогли зробити наступні сесії РМЗС по завершенню справи підписання мирних договорів з союзниками Німеччини більш результативними.
Друга сесія РМЗС (Париж, 25квітня—12 липня 1946р.) зразу зіткнулась з надмірними економічними претензіями Заходу, зокрема США, до переможених країн. Тут були вимоги «свободи торгівлі» і «рівних можливостей», і передачі переможцям зарубіжних активів, і відшкодування іноземним громадянам збитків на території вказаних держав, і виплати репарацій в американських доларах. Все це мало поставити переможені країни в економічну залежність від Заходу, зокрема США.
СРСР, який поніс максимальні збитки, війська якого визволили країни Східної та Південно-Східної Європи від фашистських загарбників, мав усі підстави претендувати на переважну частку репарацій і готовий був отримувати репараційні виплати у вигляді товарів.
Що стосується відшкодування іноземних збитків, то СРСР, не заперечуючи часткову компенсацію їх (в межах однієї третини), відкинув принципові вимоги реституції, вказавши на суверенне право держав націоналізувати іноземну власність.
За ініціативою СРСР було вирішено не розглядати Дунайську проблему в контексті мирних угод, а винести її розгляд на спеціальну Дунайську конференцію, і провести її не пізніше шести місяців після укладення мирних договорів.
Вже на той час проявлялось різне ставлення держав-переможниць до переможених держав: кожна сторона мала тенденцію відстоювати інтереси тих сателітів Німеччини, яких вони звільняли і на території яких знаходились їхні війська. Тому при обговоренні територіальних питань Італії виникли серйозні незгоди з проблеми розмежування кордону між Італією і Югославією в районі Трієсту. Радянська сторона пропонувала землі, заселені хорватами і словенцями, передати Югославії, а італійцями — Італії. Західні експерти пропонували поділити спірну територію на східну і західну; західну, що складала дві третини спірної зони, віддати Югославії, але вона не мала виходу до моря; східну — це прибережна смуга Адріатичного моря — віддати Італії. І хоч французькі експерти пропонували компромісний варіант — дати югославській території вихід до моря, Трієст з портом все одно залишався б у Італії. Довелося від такого рішення відмовитись.
Після тривалих дебатів вирішили створити Вільну територію Трієст і провести кордон між Югославією і Італією за пропозицією французької сторони.
Серйозна дискусія виникла з питання про статус цієї території. СРСР пропонував передати питання на вирішення місцевого населення, щоб ті створили свої органи управління. США та Великобританія наполягали на управлінні цією територією губернатором, призначеним Радою Безпеки ООН. Питання остаточно вирішено не було.
» следующая страница »
1 ... 11 12 13 14 15 1617 18 19 20 21 ... 187