Етика — основна частина вчення Епікура. Це та ланка, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди, оскільки в цілому вчення Епікура базується на його етичних ідеях. Основоположним принципом цієї етики є індивідуальне задоволення. "Отже, — пояснював він основу своєї етики, — коли ми кажемо, що задоволення є кінцевою метою, то розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість — основа всіх чеснот. Вона полягає в розумінні того, що не можна жити приємно (собі на втіху), не живучи розумно, морально і справедливо.
Основні цінності його етики (задоволення, свобода, "атараксія" — безтурботний спокій духу), як і вся вона в цілому, мають індивідуалістичний характер. Свобода людини — це, за Епікуром, її відповідальність за розумний вибір власного способу життя. Сфера людської свободи — це сфера її відповідальності за себе. Свобода не збігається з необхідністю. Необхідність є лихом, стверджував Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю. Він вважав, що держава і закон є результатом договору між людьми про їхню взаємну безпеку. Метою державної влади повинно бути гарантування такої безпеки, подолання страху, створення тихого, безтурботного життя.
Право, на його думку, — це утвердження справедливості. Але справедливість Епікур розглядав як мінливу категорію: для кожного часу й місця — своя справедливість. З урахуванням цього діяльність владних структур держави, людей, а також самі закони мають відповідати природним законам, характерним для конкретного місця й часу. Закони філософ вважав гарантією свободи й незалежності індивіда, але не всіх громадян, а лише морально досконалих. Закони повинні охороняти цю частину суспільства від "натовпу".
Першими, хто заперечив поліс з його державно-правовими інституціями, були стоїки. Стоїцизм як філософська течія проіснував з III ст. До н. Е. До II ст. Н. Е. Філософія стоїцизму пояснювала світ (космос) у саморозвитку, як живу, розумну істоту. Всесвітом керує Логос, він є загальним природним законом, який, проте, має божественний характер. Люди є часткою світового космічного циклічного процесу, синами Божими, а відтак і братами один одному. Отже, на думку стоїків, у світі повинне існувати загальне право, так зване природне право, підмурком якого є вічний розум універсуму та розум людини. На зміст природного права не впливають ні місце, ні час (тут стоїки підтримують Сократа в його суперечці з софістами). Стоїки твердили, що перед природним правом усі рівні, навіть раби. Збірники законів різних полісів є лише блідою копією природного права. Згідно з їхнім вченням жити у злагоді з природним правом — жити по справедливості.
Стоїки розглядали людей як громадян єдиної світової держави космополісу, а окремого індивіда як громадянина полісу. Громадянами космополісу, за їхнім вченням, є боги і люди. У космополісі править закон, який розумно регламентує поведінку людей на принципах міркувань здорового глузду. Здоровий глузд — це закон природи (закон Бога), який є універсальним критерієм добра і справедливості, непорушний у своїх засадах, а його приписи є обов'язковими як для можновладців, так і для інших підданих. У кос- мополісі не повинно існувати соціальної різниці між громадянами: грек і варвар, аристократ і простолюдин, раб і вільний, багатий і бідний — всі оголошуються рівними перед законом природи. За єдине, що різнить людей, стоїки визнавали розум і вказували на суттєву різницю між розумним і дурнем: "розумного необхідність веде, дурного ж — волочить".
Відтак для всіх і кожного стоїки запроваджували два закони: закон міста (окремого полісу) — закон звичаю і закон всесвітньої держави (космополісу) — закон розуму. Останній мав вищі повноваження і втілював норму, з якою мусили узгоджуватися закони полісів та їх округів.
» следующая страница »
1 ... 23 24 25 26 27 2829 30 31 32 33 ... 215