Із софістами різко полемізував Сократ (бл. 469—399 до н. Е.) — один із найвидатніших мислителів античного світу, стверджуючи, що чесноти і загальні норми людської поведінки існують, оскільки закладені в самому розумі людини. При цьому Сократ не вбачав різниці між розумом раба і розумом господаря. "Пізнай самого себе" — такою є вихідна теза сократівської філософії. Результатом пізнання будуть знання, що і є вищим зразком доброчесності.
Філософські тези Сократа торкалися багатьох проблем життя полісу. На його думку, запорукою політичної свободи полісу є панування законів, що за змістом відповідають вимогам розуму і справедливості. Тому перевагу в управлінні надавав не родовій аристократії чи новоявленим багатіям, а правлінню освічених людей. Філософ різко засуджував тиранію не тільки як режим беззаконня, свавілля й насильства, а й гостро критикував демократію, головний недолік якої вбачав у некомпетентності посадових осіб, які обиралися за жеребом. Із скепсисом спостерігав він за правлінням демосу (народних зборів), часом висміюючи його "політичну мудрість".
Підмурком філософського підходу Сократа до проблеми співвідношення права і свободи було раціоналістичне уявлення про визначну роль знання. Ступінь оволодіння знаннями, за Сократом, означав міру причетності людей до божественного початку і, відповідно, рівень справедливості суспільного життя.
Сократ, як і софісти, розрізняв право природне і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це тлумачили софісти. І неписані божі, і писані людські закони мають на меті, згідно із Сократом, ту саму справедливість, яка не просто є критерієм законності, а, власне, тотожна з нею. Сократ — переко- наний прихильник такого устрою держави-полісу, за якого безумовно панують справедливі за природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'язував із цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. Під "одно- думством" він мав на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.
Принцип законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, — тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — демократією. Судячи з платонівського діалогу "Крітон", Сократ першим в історії європейської державно-правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами), заклавши моральні підвалини практичної політики і права.
Будь-який громадянин, досягнувши повноліття, пояснював Сократ, може, відповідно до закону, без перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не до вподоби, і відправитися туди, куди йому заманеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Отже, прийняття громадянства — річ добровільна. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави та її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх.
Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.
Індивід, вважав Сократ, стає суб'єктом свободи і права лише завдяки самосвідомості, усвідомленню себе незалежним у своїх взаємовідносинах з іншими індивідами й державою. Сократ різко критикував тиранів і водночас виступав проти крайнощів демократії, яка робить державу слабкою і дезорганізує суспільство.
» следующая страница »
1 ... 11 12 13 14 15 1617 18 19 20 21 ... 215