Саме останні, начебто, спроможні пізнати об'єктивно існуючі закони космосу і закони суспільства, що з них випливають, і поводитися згідно з їх приписами. І навпаки, для більшості громадян благо — поза свободою. Воно полягає в підкоренні штучним настановам людей — полісним законам.
Отже, для цих мислителів справедливими законами вважалися звичаї і традиції міста-держави, а бездоганне їх виконання — найвищою добродійністю, що здатна подолати найгірше зло для полісу — анархію. Ось чому вони часто негативно ставилися до демократії, критикуючи цю політичну форму за надмірність свободи, що часто спричинює хаос і завершується втратою свободи для полісу.
Лекція 2. Вчення про державу і право доби
Розквіту філософії та політичної думки. Демокрит. Софісти і Сократ. Теорія міста-держави: ідеальна держава Платона та ідеал держави Аристотеля
Одним із перших мислителів античності, який заперечував божественне першоджерело законів, був Демокрит (бл. 460 — бл. 370 до н. Е.). На його думку, закони мають природний, причинно обумовлений характер. Хоча вони й породжені людським розумом, але є похідними від природи, природного порядку речей. Критерієм справедливості й права є відповідність законів вимогам природного права. Оскільки закони, встановлені людьми, на відміну від природних мають штучний характер, вони можуть бути переглянуті, доповнені або змінені. Але якщо вони є чинними, підкорення їм для більшості громадян має обов'язковий характер, як і підкорення природним законам, оскільки це — запорука добробуту держави. З цього приводу Демокрит зауважував, що для людей, які підкоряються законові, закон є свідченням їхнього добродійства.
Мудрі люди — філософи здатні осягнути закони природи і вищу справедливість, тому їх підкорення полісним законам як штучному утворенню не є обов'язковим. Вони не потребують ні опіки держави, ні самої держави, бо можуть бути істинно вільними.
Отже, в Демокрита ми знаходимо перші спроби порушити проблему співвідношення полісних законів та індивідуальної людської свободи, де для більшості людей слідування законам є незаперечною необхідністю, а для мудрих, здатних осягнути закони природи, це не є обов'язковим, вони можуть вважати себе вільними від штучних норм суспільства, оскільки критерій істини й справедливості — в них самих, їхньому розумі.
Він також був першим із грецьких філософів, хто не визнавав у житті людини присутності вищих сил і створив атомістичну концепцію буття. Вчення Демокрита — це підсумок узагальнення здобутків грецької натурфілософії. Згідно із вченням Демокрита існують тільки атоми й порожнеча. За рухом атомів не існує жодного усвідомленого наміру. У природі все відбувається механічно. Однак увесь предметно-речовий порядок, його гармонія суворо й однозначно детерміновані "велінням невблаганного фатуму", незворушної долі. Людина є часткою цього світопорядку Космосу. Доля (ананке) так само беззастережно визначає вчинки людей, як необхідність ("еймармене") жорстко скеровує рух у порожнечі кожного окремого атома.
У філософській концепції Демокрита знаходимо і розв'язання проблеми полісного життя. У цьому аспекті античне грецьке суспільство (поліс), в якому індивіди сприймали свою життєдіяльність, що керується долею ззовні, виступає своєрідним прообразом демокритівського космосу. У вченні Демокрита кожний індивід полісної громади — це окремий атом. Для нього одна людина "варта десяти тисячам, якщо вона краща. Якщо це освічений і мудрий правитель". Освіченість і розум тих, хто править, Демокрит цінував вище, ніж багатство невігласів і неуків, тому гостро засуджував охлократію, коли править натовп, серед якого губляться поодинокі найкращі — освічені, розумні люди. За Демокритом необхідною умовою і засобом упорядкування життя полісної громади є штучно створені, писані закони полісу. Відповідно до його концепції ці закони, хоча й створені людьми, все ж мають природний, причинно зумовлений характер.
» следующая страница »
1 ... 7 8 9 10 11 1213 14 15 16 17 ... 215