Незадовільне економічне становище України пояснюється не лише зруйнованим господарським механізмом, становленням нових владних структур і систем управління, загостренням політичних та соціальних конфліктів, нездатністю парламенту, неспроможністю виконавчої влади, іншими об’єктивними та суб’єктивними труднощами. Але, як аргументовано доводить професор В.В.Мороз [120, с. 13-18], існують також першопричинні фактори поглиблення кризи, котрі і парламент, і виконавча влада не зуміли виявити та знешкодити.
Один з найголовніших таких факторів «полягає у тому, що замість переходу до ринкової системи (вільне виробництво і вільний розподіл під державним контролем загальних витрат та грошової маси) в Україні був здійснений перехід від неефективного державного раціонування (державне виробництво і державний розподіл) у натуральній формі (держплан, держпостач, держторгівля, фіксовані ціни та зарплата) до ще більш неефективного державного раціонування у грошовій формі (мінфін, витратна сваволя підприємств, неконтрольована емісія, корупція) через кредити. При цьому старе державне стимулювання виробництва зняте, а нове, ринкове, — не запропоноване. Звідси повальний спад виробництва та споживання. Ніякого державного контролю витратно-грошової системи, відповідного ринку, не впроваджено. Звідси повальне зростання цін. Звідси гіперінфляція» [120, с. 13-14]
Як показав досвід, у перші роки незалежності України політика стала інструментом закамуфльованої турботи багатьох про себе, про свою особу, діяльність урядовців не була обтяжена пошуком шляхів переходу до справжньої ринкової реформи, спроможної забезпечити стабільність цін і економічний розвиток.
Перехід до ринкової системи господарювання зумовив необхідність «революції» фінансової системи, абсолютно не типової для країн Заходу і Третього світу реформи, які зводилися до ліквідації бюджетного дефіциту, накопичення приватних інвестицій та приватизації [120, с. 15].
Спеціалісти Гуверського інституту (США) наголошували, що фінансове розмежування підприємств і держави є вирішальним кроком до успішного проведення реформ в усіх країнах колишнього СРСР.
Фінансове розмежування підприємств і держави потрібне, бо за умови відповідальності держави за виробництвовона змушена фінансово покривати виробничі витрати підприємств. Витрати підприємств стають державним боргом. Оскільки фактичним джерелом та ініціатором грошової емісії є підприємства, а не держава, сукупна емісійна маса не може бути контрольована державою як в її готівковій, так і в безготівковій частинах. «Підприємства самі збільшують неконтрольовану безготівкову емісію тим, що для покриття своїх боргів підвищують оптові ціни на продукцію, і тим самим «керують« інфляцією та збирають інфляційні податки з населення. Кожне підприємство прагне обігнати інфляцію і для цього підвищує оптові ціни. Зростання оптових цін призводить до дефіциту обігової маси, а це в свою чергу — до скорочення виробництва. Щоб запобігти скороченню виробництва, держава видає прямі кредити, які переходять у ріст зарплати, після чого інфляція роздрібних цін доганяє оптову. Коло замикається» [120, с. 15]. Необхідно було своєчасно зняти відповідальність держави за витрати підприємств.
Механізмом, який може забезпечити розв’язання проблеми фінансового розмежування підприємств і держави, є контрактний механізм державних довгострокових позикових гарантій підприємствам фонду заробітної плати.
Розмежування фінансів підприємств і держави посилює роль держави щодо фінансового контролю сукупних витрат та грошової системи, визволяє державу і населення від негосподарчої фінансової сваволі державних підприємств та колгоспів. «Це також захід соціальної справедливості, тому що він руйнує відомчі та індивідуальні привілеї підприємств щодо одержування державних кредитів, припиняє цінову гонку за «лідерами» і цим полегшує страждання малозабезпечених груп населення» [120, с. 17]
» следующая страница »
1 ... 16 17 18 19 20 2122 23 24 25 26 ... 381