З врахуванням класичних уявлень про зміст трансакційних витрат, які виникають в ході обміну правами власності на певний ресурс, та викладених поглядів на природу і зміст трансферу технологій, нами виділені трансакційні витрати, які супроводжують цей процес на різних його етапах:
1) витрати на збір інформації (про зовнішнє і внутрішнє середовище, кон’ юнктуру ринку, темпи технологічних змін, альтернативні технології тощо);
2) інформаційні витрати на пошук партнера, витрати на вимірювання доцільності та патентної чистоти технології (витрати оцінювання);
3) витрати на переговори, витрати на розробку договірної документації, транспортні витрати, витрати контролю над передачею технічної документації, обладнання, ліцензії;
4) інформація контролю, витрати на введення технологій в дію, витрати рекламацій, опортуністична поведінка через відмову контрагента від зобов’ язань, зміна законодавчих актів, новий рівень розвитку технологій;
5) витрати шантажу.
Кожна група витрат відповідає певному етапу трансферу технологій. Перших три групи складають витрати, які визначають інтереси сторін (згідно обраної стратегії функціонування на ринку) у визначенні форми трансферу і прогнозуванні витрат майбутнього, решта - це витрати, які виникають в ході виконання договору, використання об’єктів трансферу та в післядоговірний період. При їх обґрунтуванні необхідно мати на увазі, що чим ретельніше опрацьовані умови передачі технології (а отже, понесені відповідні витрати у переддоговірний період), тим меншими будуть витрати наступних етапів, пов’язані з реалізацією угоди. З іншого боку, чим більший рівень захисту права власності на об’єкт обміну (технологію), тим меншими будуть витрати сторін на дотримання умов укладеної угоди. На наш погляд, останнє особливо важливо для вітчизняних реалій. Так, за високого патентного захисту залучуваної технології і наявності нормативно- правових актів, які регламентують процес її передачі, умови угоди складно порушити, тому основні витрати підприємство несе на пошук адекватної завданням розвитку технології, а питання вибору організаційної форми вирішується пере- важно з позицій здатності персоналу опанувати її без детальних консультацій з боку продавця. На жаль, в Україні стандартна процедура трансферу технологій не виписана, тому учасники цього процесу несуть, крім усього іншого, значні витрати на попередження опортуністичної поведінки учасників трансферу у період після укладання відповідного договору.
На наш погляд, можна припустити, що відсутність ефективних регулятивних структур, які повинні захищати право інтелектуальної власті (а технології є передусім об’єктами інтелектуальної власності), безпосередньо впливає і на вибір форми трансферу технологій. Так, піратське копіювання значно здешевлює процес залучення технології, що робить такий “псевдотрансфер” привабливим для широкого кола користувачів. Водночас ймовірність такого “псевдотрансферу” демо- тивує потенційних вітчизняних розробників до інноваційного пошуку, обмежуючи їх можливості отримання комерційної вигоди. Отже, відсутність дієвого захисту права власності на об’єкт трансферу спонукує експортерів до вибору таких форм, за якими можна створювати регулятивні структури на мікрорівні, використовуючи стосовно імпортерів технології прямі методи адміністрування (наприклад, створюючи спільні підприємства чи передаючи технологію у складі бізнес-формату за системою франчайзингу). Це припущення потребує відповідної аргументації, що вимагає передусім дослідження особливостей здійснення трансферу технологій за різними організаційними формами.
» следующая страница »
1 ... 168 169 170 171 172 173174 175 176 177 178 ... 241