Декларування прагнень щодо встановлення соціальної справедливості через перерозподіл характерне не лише для тоталітарних, а й для демократично обраних органів влади. З набуттям права на здійснення перерозподілу владні структури і політичні сили одержують разом з тим і ефективний засіб для досягнення власних цілей. Ф. Хайек звертає увагу на те, що термін “соціальна справедливість” часто використовується для прикриття свавілля. “Він служить чарівною паличкою маніпуляторам всіх мастей, небезсторонньо руйнуючим всі бар’єри. Роздавати наліво і направо нагороди і премії за рахунок тих, кого важко ідентифікувати - простіше не придумати для підкупу більшості. У будь-якому випадку парламент чи уряд, що взяли на себе роль доброчинних інституцій, обов’язково закінчують мародерством. Щоб визначити, які групи слід заохотити за загальний рахунок, слід вникнути у питання “політичної необхідності” [22].
Прихильники концепції комунікативної соціальної справедливості трактують її як “комплекс норм коректної індивідуальної поведінки” [24]. Вони переконані, що лише цивілізований ринок з його чіткою інституційною регламентацією економічної взаємодії, з однаковими і обов’язковими для всіх “правилами економічної гри”, які обмежують можливості нечесної конкуренції, вирішення власних проблем за чужий рахунок, недобровільного і нееквівалентного обміну, може забезпечити відносну соціальну справедливість. Сутність ліберального підходу до встановлення соціальної справедливості можна зрозуміти з наступної цитати: “Гра ринкових цін через зростання шансів для кожного веде до зростаючого добробуту і процвітання всього суспільства. Об’єктивні факти, а не чиєсь свавілля встановили розмір винагороди для кожного, бо ніхто не може знати тотальності фактів наперед... Якщо ми знаходимо справедливою норму залежності оплати від росту добробуту суспільства, то не можна не вважати несправедливою міру винагороди, продиктовану вільним ринком” [23].
Комунікативний спосіб досягнення соціальної справедливості має дві істотні переваги над дистрибутивним. По-перше, він не стримує, а навпаки, стимулює ініціативу і ділову активність економічних агентів; не пригнічує факторів, що забезпечують спонтанну самоорганізацію та прогресивну еволюцію економічної системи, а допомагає їх розвитку, крім того, він сприяє якнайкращому використанню обмежених ресурсів. По-друге, він обмежує можливості зловживань з боку чиновників та державних структур, які виконують розподільчі функції.
Але з іншого боку, його роль у суспільному та економічному житті не слід абсолютизувати. Ринок може бути інструментом забезпечення соціальної справедливості лише за умов досконалої інституційної регламентації економічної взаємодії. Недосконалий, недорозвинений ринок, де має місце невизначеність і недостатня захищеність прав власності, нечесна конкуренція, нееквівалентний обмін тощо, стає засобом прихованого пограбування та завуальованої експлуатації, які із соціальною справедливістю не мають нічого спільного.
Крім того, потрібно пам’ятати, що ринковими відносинами не вичерпується все різноманіття не тільки суспільного, але і економічного життя. Ф. Друкер звертає увагу на об’ єктивну тенденцію випереджувального зростання у розвинутих країнах витрат на охорону здоров’я, освіту, державне управління та дозвілля. Слід зважати на те, що “всі ці чотири сектори не підкоряються правилам “вільного ринку” і економічним законам попиту та пропозиції, не відрізняються високою ціновою чутливістю, не підходять під стандартні економічні моделі, а їх поведінка не відповідає економічним теоріям” [6, с. 80]. Тому, хотіли б того ліберали чи ні, “головну економічну функцію розвинутої країни складає перерозподіл 30-50 % національного доходу країни” [6, с. 79].
» следующая страница »
1 ... 12 13 14 15 16 1718 19 20 21 22 ... 241