30 - 40 роках XX ст. не розвивалася, що пояснювалося ефективністю кейнсіанських методів регулювання економіки в цей період і неефективністю монетаристських (продемонструвала криза 1929-1933 рр.). Нині - це одна з найважливіших течій неокласичного напряму західної економічної науки, неокласичної концепції загальної рівноваги, що сформувалася наприкінці XIX ст. у працях швейцарською економіста і математика Л. Вальраса і розробленій шведським економістом К. Вікселем неокласичній доктрині вирівнювання заощаджень та інвестицій.
Теорія Кейнса аргументувала неспроможність ринкового механізму забезпечити рівновагу економічної системи капіталізму і самого існування цього ладу (що відображено в тезах про "хронічну внутрішню нестійкість капіталізму", "депресивність" його економіки) і проголошувала необхідність широкомасштабного регулювання макро- економічних процесів, а представники неокласичного напряму обстоювали життєвість принципів вільного підприємництва і недоцільність активного втручання держави в економіку.
Кейнсіанці абстрагувалися від динаміки цін (переважали немонетарні пояснення їх зміни, зокрема за допомогою концепції "інфляції витрат"), стверджували, що зміни цін і заробітної плати є негнучкими для досягнення рівноваги протягом короткого періоду часу, тому вони нехтували важливі шляхи впливу грошових факторів на стан економічної кон'юнктури (за винятком впливу грошей на норму відсотка, а відсотка - на кон'юнктуру), на зміну сукупного попиту, зайнятості та доходу. Ці проблеми також досліджувалися здебільшого за допомогою немонетарних концепцій, державне регулювання макроекономічних процесів здійснювалося насамперед за допомогою бюджетних методів (значних державних витрат, бюджетного, у т. ч. дефіцитного, фінансування сукупного платоспроможного попиту та ін.). Інфляційні процеси у теорії Кейнса розглядались як малоймовірні.
Застосування кейнсіанських методів регулювання економіки у 30 - 50х роках (частково й 60-х) засвідчило їх ефективність. У 50 - 70-ті роки широко використовувалися такі інструменти неокейнсіанської моделі регулювання економіки: податкова, кредитно-бюджетна, амортизаційна політика, ліцензування експортно-імпортних операцій, розвиток державної власності та ін. Але нехтування грошовими важелями регулювання макроекономічних процесів, висока активність господарської кон'юнктури у 50 - 60-х роках, досягнута значною мірою стимулюванням ефективного попиту (на засоби виробництва і предмети споживання), та інші фактори спричинили надмірний попит, посилення інфляційних тенденцій. До того ж інфляція супроводжувалася зростанням безробіття, поглибленням диспропорцій в економіці, хронічним дефіцитом державних бюджетів та ін.
У 60 - 70-ті роки боротьба з інфляцією була основним завданням державних стабілізаційних програм. Для монетаризму центральною стала проблема інфляції, подолання якої можливе насамперед з допомогою грошово-кредитної політики, яка розглядається також як важливий засіб антициклічного й антикризового регулювання (у Фрідмена це дало поштовх до розробки монетарної теорії циклу). Інфляція, кризи, циклічне безробіття, платіжна криза та та інші негативні явища і процеси спричинені, на думку монетаристів, хаотичними коливаннями грошової маси, непродуманою грошовою політикою держави і надмірною кількістю грошей в обігу. Все це зумовило своєрідний ренесанс кількісної теорії грошей (її критика у 30-ті роки була однією з передумов формування кейнсіанської теорії), посилення неокласичного напряму в західній економічній теорії, складовими елементами якої є концепція монетаризму. Результат дії цих факторів - зміна парадигми державного регулювання: деякі країни взяли на озброєння рекомендації монетаристської школи разом з ідеями теорії "економікипропозиції"американського економіста А. Леффера. Монетаристськими методами окремі країни Заходу намагалися також побороти стагфляцію - одночасне зростання цін і безробіття під час спаду виробництва.
» следующая страница »
1 ... 45 46 47 48 49 5051 52 53 54 55 ... 279