У процесі формування суспільства нового типу, позбавлених експлуатації, соціально-економічна природа акціонерного капіталу істотно зміниться, що зумовить зникнення акціонерного капіталу та існування лише акціонерної власності. Частково ці процеси відбуваються у розвинених країнах. За більш як столітній період розвитку акціонерної власності у США лише три останні десятиріччя XX ст. триває процес переходу певної кількості акціонерних товариств у власність трудових колективів, але він здійснюється не тільки через механізм розповсюдження акцій.
За підрахунками американського економіста Дж. Лівінгстона, у 1960 р. серед сімей із щорічними доходами 8-5 тис.дол. акціями володіли 5,8 %, з доходами 3-7,5 тис.дол. -7,9 %, з доходами понад 25 тис. дол. - 43,3 %. Із
12 млн акціонерів у США реальними співвласниками на той час можна вважати лише 9 %. П. Самуельсон визнавав, що хоч у США десятки мільйонів людей володіють акціями, лише кожен десятий отримує високий дивіденд. Саме цих великих акціонерів можна вважати співвласниками найбільших корпорацій Америки. Ці дані (за 1960 і 1980 рр.) дають підставу екстраполювати їх на наступний період. На початку XXI ст. за наявності приблизно 140 млн акціонерів частково реальними власниками і співвласниками гігантських корпорацій стали приблизно 14 млн, серед яких понад 5 млн. мільйонерів. Привласнення дивідендів в сумі не менше 7-Ю % річного доходу, за оцінками західних учених, дає акціонерові певною мірою відчуття господаря, співвласника підприємства. Насправді такою оптимальною величиною переходу у часткового співвласника, а отже, кількості в якість, є привласнення не менше 30 % річного доходу на дивіденди. Цей процес в економічному аспекті практично не стосується дрібних акціонерів.
Деякі автори концепції демократизації капіталу ототожнюють їх юридичний статус з економічним. З юридичного погляду, володіння навіть однією акцією певною мірою означає, що її власник ставиться до майна корпорації як до свого, оскільки акція є частиною цього майна, має право брати участь у виборах керівництва компанії, в розподілі прибутків. Проте, як визнає Дж. Гелбрейт, права переважної більшості акціонерів ігноруються, вони цілком усунені від керівництва корпораціями.
і®’ Отже, демократизація капіталу - поступове наростання розповсюдження акцій великих компаній серед найманих працівників, внаслідок якого частина з них певною мірою стає співвласниками колективної капіталістичної власності і в обмежених масштабах здійснює управління нею, а переважна більшість перетворилась у формальних власників, віддавши свої заощадження під контроль великого капіталу.
Згідно з концепцією революції управляючих, реальний контроль
за сучасними корпораціями здійснюють не капіталісти-власники, а наймані управляючі (менеджери), які нібито ставлять за мету не максимізацію прибутку, а зростання виробництва, задоволення інтересів суспільства. Тому "революція управляючих", як зазначає А.Берлі, призводить до "зникнення самого капіталіста".
Модифікований варіант цієї концепції - теорія техноструктури Дж.Гелбрейта. У багатьох розвинених країнах світу, передусім у США, зменшилася роль капіталістів-власників в управлінні виробництвом. Йдеться про процес деперсоніфікації капіталістів-власників і перехід їх власності до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Але це не означає, що всі наймані управляючі позбавлені власності, оскільки вищі менеджери привласнюють значну частку корпоративної власності й самі стають великими капіталістами нового типу (значно меншою мірою це стосується менеджерів середньої і майже не стосується менеджерів нижчої ланки). Водночас у багатьох випадках капіталісти-власники зберігають за собою найважливіші важелі влади, передаючи вищим менеджерам другорядні, а також частку корпоративної власності.
» следующая страница »
1 ... 120 121 122 123 124 125126 127 128 129 130 ... 279