Специфіка аграрних відносин залежить від географічного розташування земельних масивів, історичних традицій і звичаїв народу, можливості вирощувати в конкретних природно-кліматичних умовах певних рослин і тварин тощо. Якщо на сьогодні у країнах Африки, Латинської Америки, Азії 70—90 % населення працює у сільському господарстві, то у високорозвинутих країнах Заходу, де аграрні відносини функціонують на основі приватної власності на землю, навіть 2—4 % (загалом у передових країнах — 5 %) зайнятого населення справляється з виробництвом продукції в цій сфері. В Україні в сільському господарстві зайнято 16—17 % населення.
Загальною тенденцією розвитку аграрних відносин у XX — на початку XXI ст. є формування великих сільськогосподарських підприємств, заснованих на приватній власності (так званих ферм), колективних підприємств (кооперативів фермерів) за рахунок поширення орендної форми господарювання.
Структура аграрних відносин
Аграрні відносини відображають у своєму бутті внутрішню структуру земельної власності. Основними складовими аграрних відносин за будь-якої форми, виду і типу земельної власності є відносини належності землі конкретним суб'єктам: окремій людині, групі осіб, юридичній особі, суспільству в особі держави (державна форма власності), територіальній громаді (муніципальна форма власності) тощо — та відносини землеволодіння, серед яких виокремлюють землерозпоряджання і землекористування.
Відносини належності землі конкретним суб'єктам. Вони виявляють сутність належності як вольового, свідомого відношення людини до землі як до своєї. У процесі реалізації цих відносин люди ставляться один до одного як власники або не власники землі, а до землі — як до своєї або чужої. Належність як ідеальне (мис- лене) відношення до речі як до своєї не містить у собі реальних дій, які може здійснити з нею її власник, а тому не є відносинами економічної реалізації земельної власності. Економічна реалізація власності на землю здійснюється через відносини землеволодіння, землерозпоряджання та землекористування, які обумовлюються економічними інтересами, волею її власника.
Відносини землеволодіння. На відміну від відносин належності вони є діяльними відносинами, оскільки володіти будь-якими предметами означає щось учиняти з ними. Тому відносини землеволодіння, землерозпоряджання та землекористування є відносинами до землі як об'єкта господарювання, а не як до свого або чужого об'єкта. Можна володіти землею (господарювати на ній), не будучи її власником, що і здійснює орендар землі. На цій основі політична економія розрізняє зміст відносин належності землі та зміст відносин землеволодіння. Виявляється зміст відносин землеволодіння у відносинах землерозпоряджання та землекористування, які є структурними складовими відносин землеволодіння.
Відносини землерозпоряджання. У них втілюються безпосередньо воля та інтереси землевласника. Змістом цих відносин є економічні суспільні способи володіння землею та функціонування суб'єктів відносин землерозпоряджання. Основними суспільними способами землеволодіння, якими формуються і в яких виявляються відносини землерозпоряджання, є використання землі як засобу сільськогосподарського виробництва її власником чи орендарем, надання землі її власником в оренду чи заставу фінансовій установі з метою одержання кредиту, продаж землі тощо.
Усі суспільні способи (форми) землеволодіння опосередковуються різними за змістом економічними відносинами між різними економічними суб'єктами: земельним власником і орендарем; земельним власником і кредитною установою (іпотечним банком); земельним власником і покупцем землі. Кожна з цих форм відносин розпоряджання землею приносить їх суб'єктам певні доходи: земельному власнику — дохід від продажу виробленої продукції або орендну плату за надання землі в оренду; орендареві — дохід від продажу виробленої продукції або орендну плату від суборенди (передання орендарем землі в тимчасове користування іншій особі) землі; кредитній установі — дохід у формі позичкового відсотка.
» следующая страница »
1 ... 220 221 222 223 224 225226 227 228 229 230 ... 452