Ірраціональним є виокремлення структурних підрозділів великих підприємств, що акціонуються, у самостійні юридичні особи. Дуже повільно і в невеликій кількості інтегрується акціонерний капітал у формі фінансово-промислових груп. Крім того, створювані в ході приватизації АТ не здатні повною мірою виконувати функцію об'єднання та накопичення капіталів, оскільки кошти, виручені від продажу об'єктів держвласності, надходять не підприємствам, що приватизуються, а до державного бюджету.
Отже, на етапах зародження, становлення та укорінення акціонерного капіталу в Україні не вдалося вирішити дві основні
взаємозалежні проблеми: забезпечити підвищення ефективності суспільного виробництва і соціальну справедливість у розподілі державної власності через її акціонування. Це зумовлює необхідність внесення змін у правову базу створення нових АТ і функціонування вже діючих, змін, спрямованих на розвиток інфраструктури акціонерного капіталу з метою формування раціонального механізму його економічної реалізації. Слід створити необхідні умови і механізми для ефективного відтворення акціонерного капіталу, стимулювати структурні зміни і забезпечити інвестиційно-інноваційну складову розвитку економіки.
2.13. Аграрні відносини і земельна рента
Сільськогосподарське виробництво — особливо важлива сфера діяльності людини і суспільства. Його продукти є головним джерелом задоволення потреби людини в їжі, сировиною багатьох інших благ. У такому розумінні сільськогосподарське виробництво розглядається як основна галузь економіки.
Земельна власність — основа аграрних відносин
Усі великі суспільні рухи та конфлікти, у тому числі революції, мали в основі необхідність змін у відносинах власності на засоби виробництва. Передусім це стосувалося відносин власності на землю — основний засіб виробництва в межах аграрної цивілізації (за якої основним засобом виробництва, а отже, й основною формою багатства була оброблювана земля) первіснообщинного, рабовласницького та феодального способів виробництва.
Земельна власність (власність на землю) — відносини між людьми щодо
належності, володіння, розпоряджання та використання землі.
Об'єктом відносин земельної власності є будь-які землі — ті, що використовуються як засіб сільськогосподарського виробництва, й ті, на яких розташовані підприємства промислового виробництва, транспорту, шляхів сполучення, зв'язку, інших галузей економіки, а також житло, приміщення соціальної сфери (освіти, охорони здоров'я тощо). У вузькому розумінні земельна власність — це відносини між людьми щодо належності, володіння, розпоряджання та використання землі як засобу сільськогосподарського виробництва. Саме у цьому розумінні земельна власність є основою аграрних відносин.
Аграрні відносини постають як економічна форма буття земельної власності. Це означає, що власність на землю розгортає себе у сукупності цих відносин і через них виявляє свої сутнісні
властивості, визначає їх соціально-економічний характер. Обумовлюється він історичним типом, видом і формою земельної власності. Тому аграрні відносини є відносинами економічної реалізації певної власності на землю. У їх межах і через них суб'єкти аграрних відносин здійснюють володіння, розпоряджання і використання землі (первинне привласнення) в процесі виробництва продукції сільського господарства та присвоюють (вторинне привласнення) увесь чи певну частку створеного продукту або доходу від його продажу, що залежить від форми власності на землю.
Видом і формою власності на землю визначаються і суб'єкти аграрних відносин — особи, яким належить земля, які реально володіють і розпоряджаються нею, використовують її. Ними у відповідні епохи були первісна община та її індивіди; окремі родини та індивіди; рабовласники і раби; феодали і кріпосні селяни; прості товаровиробники (фермери); орендарі землі і наймані працівники; держава.
» следующая страница »
1 ... 218 219 220 221 222 223224 225 226 227 228 ... 452