відносини власності: власні, залучені, займані;
види власності: державні інвестиційні ресурси (бюджетні, позабюджетні, держвласність та ін.); інвестиційні ресурси офіційних фінансово-кредитних організацій (банки, інвестиційні та пайові фонди, недержавні пенсійні фонди, страхові і лізингові компанії тощо); фінансові кошти індивідуальних інвесторів; інвестиційні ресурси іноземних інвесторів; корпоративні інвестиції (акціонерні товариства тощо);
рівень власника: на рівні держави (макрорівень); на рівні регіонів (мезорівень); на муніципальному рівні (мікрорівень); на рівні підприємств, комплексів, галузей (мікрорівень).
Кожне джерело фінансування має свої особливості й умови використання, тому при організації фінансування аналізуються позитивні та негативні наслідки використання можливих форм фінансування
[6,9,14,17,18,25,37] з наступним вибором найбільш відповідних для реалізації конкретної програми. До основних форм фінансування можна віднести:
1) боргове фінансування: позики у фінансових структурах; випуск корпоративних облігацій; лізинг;
2) часткове фінансування: пайова участь зовнішнього інвестора (юридичної чи фізичної особи) у капіталі підприємства (акціонерному, складовому й ін.); випуск (емісія) додаткового обсягу корпоративних акцій; венчурні (ризикові) інвестиції;
3) на основі власного капіталу: амортизаційний фонд; фонд розвитку (інвестиційний); резервний капітал; нерозподілений прибуток.
Як правило, до фінансування програм одночасно залучаються різні джерела інвестування, що в сукупності дозволяє створити систему фінансового забезпечення проектів, що входять у програму розвитку підприємства.
При виборі форм боргового фінансування необхідно враховувати, що: термін використання позикових коштів лімітований; високі витрати щодо виплати відсотків по кредитах сприяють появі ризику неплатоспроможності; необхідно мати заставні гарантії; можлива передача застави (чи частини активів) у рахунок боргових зобов’язань.
Особливе місце серед джерел боргового фінансування займає лізинг. Це кредит, наданий лізингодавцем лізингоодержувачу у вигляді рухомого чи нерухомого майна. Передача майна здійснюється на умовах строковості, зворотності та платності. Лізинг характеризується, з одного боку, як товарний кредит, з іншого боку, виступає як фінансова оренда.
У лізинговій угоді беруть участь, як правило, три організації — лізингодавець, постачальник, лізингоодержувач. Можуть бути і два учасники (без посередника) — постачальник та лізингоодержувач. За договором лізингу лізингодавець зобов’язується придбати у власність майно у визначеного постачальника для передачі в тимчасове володіння лізингоодержувача. Основа будь-якої лізингової угоди — фінансово-кредитна операція, яка відображається у договорі. Як правило, у лізинговому договорі передбачається право лізингоодержувача на придбання майна за залишковою вартістю після закінчення строку договору (угоди), а отже, і право власності на нього. Розрізняють лізинг оперативний — з неповною окупністю та фінансовий — з повною окупністю. За умовами лізингу лізингоодержувачі зобов’язані вчасно здійснювати лізингодавцям платежі. Загальна сума платежів включає: повну вартість лізингового майна; суму кредиту, використану лізин- годателем щодо купівлі майна; комісійну винагороду лізингодавцю; страхові платежі за лізингове майно, якщо воно було застраховано лізингодавцем; інші витрати лізингодавця, передбачені договором.
До переваг лізингу можна віднести:
1. Пільгові податкові умови для обох сторін. Прибуток, що оподатковується у лізингоодержувача, зменшується за рахунок включення у витрати обігу орендних платежів, у лізингодвця — амортизаційні відрахування.
» следующая страница »
1 ... 107 108 109 110 111 112113 114 115 116 117 ... 175