Міжнародні відносини 1945-1975 років

привід, необхідний для збройного втручання Великобританії та Франції.

Але таке втручання було не узгоджене з Сполученими Штатами і йшло в супереч з їх інтересами.

Того ж дня США в Раді Безпеки висунули проект вирішення близь­косхідної кризи: виведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і не застосування сили Великобританією і Францією. Але — безпреце­дентний факт — Великобританія і Франція наклали вето на амери­канський проект. Наступного дня, 31 жовтня 1956 р. Великобританія і Франція почали воєнні дії проти Єгипту. Мета їх нападу на Єгипет полягала в тому, щоб узяти в свої руки канал, домогтися відставки Насера і вирішити Суецьке питання на свою користь.

2  листопада надзвичайна сесія Генеральної Асамблеї ООН винес­ла рішення про припинення вогню у війні на Близькому Сході (проти голосували Великобританія, Франція, Ізраїль, Австралія і Нова Зелан­дія). Але воєнні дії продовжувались: британська та французька авіація бомбардувала Александрію, Каїр, міста у зоні каналу. 5 листопада анг- ло-французькі сили висадились в районі Порт-Саїда і розпочали оку­пацію каналу.

Того ж дня, 5 листопада 1956р. Радянський Союз направив Вели­кобританії, Франції та Ізраїлю ультимативну вимогу негайно припини­ти воєнні дії. Перших двох він сповіщав, що СРСР перейнятий їх рішу­чістю, а в разі продовження ними агресії «з допомогою застосування сили завдати нищівного удару агресорам і відновити мир на Близько­му Сході». Ізраїль було попереджено про те, що супереч ультимативній вимозі, буде поставлено питання про саме існування цієї держави.

Через 22 години після вручення головам уряду Великобританії і Франції радянського послання воєнні дії припинились. Обидві дер­жави побоювались — розлючений подіями в Угорщині¹, імпульсивний Хрущов може здійснити загрозу.

6 листопада президент Ейзенхауер також виступив із вимогою при­пинення воєнних дій. Це вже нагадувало підрив єдності в НАТО.

Наступного дня Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про направлення в Єгипет міжнародних сил ООН для контролю за виведенням з його території збройних сил трьох держав-агресорів, ре­путації яких могла виникнути загроза. Імідж Єгипту та його президен­та Насера, навпаки, надзвичайно зріс. Більшість арабських країн ро-

зірвали дипломатичні відносини з «своєю традиційною покровитель­кою» Великобританією, Францією, та з Ізраїлем і в подальшому їх не встановлювали.

Близькосхідна доктрина Ейзенхауера

Загрозливий ультиматум Хрущова, жорстке придушення Радянсь­ким Союзом антисоціалістичних подій у Польщі та Угорщині в 1956 році довели, що сподівання Заходу на пом’якшення зовнішньополітично­го курсу СРСР були марними. З другого боку, перемога Насера у по­діях, пов’язаних з націоналізацією Суецького каналу, неузгодженість дій головних учасників НАТО на Близькому Сході породжувало заг­розу зростання антизахідних, прорадянських сил в цьому регіоні. Це серйозно хвилювало лідерів американської зовнішньої політики.

5 січня 1957р. у щорічному посланні президента конгресу Ейзен- хауер пропонував прийняти резолюцію, яка б надавала президенту право використовувати на Близькому Сході силу в разі прямого кому­ністичного нападу або агресії з боку країн, що «контролюються міжна­родним комунізмом». Резолюція була прийнята і отримала назву «близькосхідної доктрини Ейзенхауера». Арабським країнам, які прий­муть доктрину американського президента, передбачалось надання американської допомоги у розмірі 200 мільйонів доларів.

Проте звичайний американський спосіб купляти союзників за гроші не спрацював: більшість арабських країн, володарів «чорного золота» — нафти, доктрину не прийняли. Хоча не всі.

Перемога в Суецькому конфлікті, фінансування і допомога в бу­дівництві Асуанської греблі значно зміцнили радянсько-єгипетські відносини. Закріпленням цього стало підписання 26 січня 1957 р, ра­дянсько-єгипетської угоди про економічне і технічне співробітництво.

 

« Содержание

» следующая страница »
1  ... 83 84 85 86 87 8889 90 91 92 93  ... 187