Економічна теорія

До зовнішніх витрат, які набувають форми грошових платежів постачаль­никам факторів виробництва і проміжних виробів, відносять:

1)    заробітну плату робітників (плата за трудові ресурси);

2)   грошові виплати на купівлю верстатів, транспортних засобів, обладнан­ня, приміщень або орендну плата за них (платежі постачальникам капіталів);

3)    оплата транспортних послуг;

4)    комунальні платежі (світло,газ, вода);

5)   оплата послуг банків, старахових компаній;

6)    оплата постачальників матеріальних ресурсів (сировини, напівфабри­катів, комплектуючих тощо).

Зовнішні витрати повністю фіксуються в бухгалтерському звіті підприєм­ства (фірми), і тому їх ще називають бухгалтерськими витратами. Сума зовнішніх витрат найбільш наближена до собівартості продукції. Однак сума виробничих витрат, коли до них включити лише зовнішні витрати, може бути заниженою, а прибуток, відповідно, завищеним. Для того, щоб підприємство (фірма) могло прийняти обгрунтоване рішення щодо започаткування виробництва, його по­дальшого розвитку, до витрат треба включати не тільки зовнішні (явні), а й внутрішні (неявні) витрати.

До внутрішніх витрат відносять витрати, обумовлені використанням влас­них ресурсів підприємства (фірми), тобто витрати, що не оплачуються госпо­дарюючим суб’єктом. Ці витрати не набувають грошової форми і дорівнюють виплатам, які можна було б отримати за власний ресурс, використовуючи його за найкращою альтернативою: власник підприємства не платить сам собі зарп­лату, не отримує орендної плати за приміщення, де розміщене виробництво, а вклавши гроші у виробництво, не отримує тих процентів, які б отримав, по­клавши гроші на банківський рахунок. Одним з елементів внутрішніх витрат слід розглядати і так званий нормативний прибуток підприємця. Керуючи влас­ним підприємством, він відмовляється від заробітку, що міг би отримати, якби запропонував свої управлінські послуги іншому підприємству (фірмі).

Водночас практика доводить, що величина витрат залежить від обсягу ви­робленої продукції. Ось чому існує також поділ витрат на постійні та змінні.

Категорія “постійні витрати виробництва” відбиває витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягів виробництва (це—амортизаційні відра­хування, рентні та орендні платежі, плата за позику, страхові внески, оплата вищого керівного персоналу підприємства, охорони тощо). Ці платежі підля­гають оплаті навіть в умовах простою господарюючого суб’єкта, тоді як термін “змінні витрати” відбиває витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва на сировину, матеріали, комплектуючі вироби, паливо, електроенергію, транспортні послуги, зарплату виробничого персоналу та інші. У тому разі, коли постійні та змінні витрати розраховуються разом (сумарно) при кожному даному обсязі виробництва, вони складають загальні або повні (валові витрати), а загальні витрати у розрахунку на одиницю виробленої про­дукції розглядаються вже як середні загальні витрати. Оскільки загальні витра­ти складаються з постійних і змінних, то й середні витрати також можуть бути як постійними, так і змінними.

У західній економічній літературі досить поширена концепція граничних витрат, яка базується на теорії граничної корисності. Ці витрати пов’язують з

177

виробництвом ще однієї (додаткової) фактичної або розрахункової одиниці продукції, вони обчислюються як сума витрат на її виробництво. Застосування категорії “граничних витрат” дозволяє контролювати витрати підприємства (фірми) при виробництві (скороченні) останньої (додаткової) одиниці про­дукції. Величина граничних витрат обернено пропорційна (більше-менше, мен- ше-більше) граничній продуктивності праці.

Закон граничної продуктивності праці, виходячи з теорії трьох факторів виробництва (праця, земля і капітал), доводить, що в незмінних технічних умо­вах послідовне збільшення кожного з виробничих факторів на одиницю про­дукції веде до зниження приросту продукції.

 

« Содержание

» следующая страница »
1  ... 133 134 135 136 137 138139 140 141 142 143  ... 384