І коли ми вже посилаємося на великого мислителя, то для нас цікаво також дізнатися, що в одній із своїх фундаментальних праць з політичної філософії «Республіка» Платон розглядає справедливість як здібність до будь-якої діяльності. З цього випливає, що «як лікарі повинні бути навчені лікувати, найкращих правителів слід навчити управляти. Так же, як ніхто не думає заперечувати діагноз лікаря, було б безглуздо чинити опір розпорядженням обізнаного правителя» [113, с. 94]. Держава, на думку Платона, повинна керуватися чотирма основними принципами: мудрістю, мужністю, дисципліною, справедливістю. Наглядачі ж керують для загального блага, а не власного блага чи блага свого класу [113, с. 96] Чи не найбільше зловживань в Україні маємо внаслідок порушення саме цього правила?
Моральна складова поведінки і дій деяких сучасних представників політичного істеблішменту (обраних чи призначених) наслідує (сліпо чи свідомо) стиль Ніколо Маківаеллі (1469-1527 рр.), який, коли був другим канцлером Флорентійської республіки, абсолютно не визнавав моралі управління. Свої міркування він виклав у книзі порад правителю «Князь», наголошуючи, що міста можуть мати самоуправління чи управлятися князями. Він надає перевагу князям, підкреслюючи, що «коли правитель не може завжди поступати по-людськи, то він діє як звір: як лис — хитро, як лев — жорстоко» [113, с. 101]. Він наставляв, що правитель має вводити в дію хороші закони, щоб не зашкодити собі, дотримання цих законів повинно контролюватися армією.
Інші погляди на політику співвідношення самоврядування і управління виклав Макіавеллі у трактаті «Міркування щодо першої декади Лівія», який написав майже водночас з «Князем».
У «Міркуваннях.» стверджується, що тиранія імперської влади чинить опір розвитку міст, який можливий через свободу і самоуправління. Переваги самоуправління над князівським правлінням автор обґрунтовує тим, що загальне благо завжди вище індивідуального. Містам слід нав’язати колегіальну форму правління.
Республіка має спонукати своїх громадян до досягнення загальних благ за допомогою: а) релігії, яка буде надихати народ і водночас наводити страх; б) законів, які змушуватимуть окремих людей слугувати всьому суспільству. Макіавеллі дійшов висновку, що «чисті» конституційні форми монархії, аристократії та демократичного правління в своїй основі непостійні, тому що в такому разі інтереси однієї групи превалюють над інтересами іншої. Він вважав, що рішення полягає в збалансованій конституційній ситуації, в якій всі партії мають представництво в парламенті (згадаймо понад півтори сотні українських партій і уявімо, як це можна реалізувати ?!) та змушені спостерігати одна за одною. В результаті «всі закони, написані на догоду свободі», будуть тільки «результатом їх розбіжностей». Заохочення цього розбрату обурювало сучасників Макіавеллі. Він же продовжував стверджувати, що запорука свободи — постійна пильність. [78, с. 6]. Ось цього саме нам сьогодні і бракує. Люди завжди будуть надавати перевагу своїм інтересам, — наполягав він, — стосовно загальних благ, підкреслюючи, що вони «ніколи не зроблять нічого, крім того випадку, коли будуть робити що- небудь за необхідності» [113, с. 102].
Не важко помітити контрастне протиріччя в поглядах цієї історичної постаті, котрій, враховуючи тогочасні реалії, можна це вибачити. Але подібне протиріччя як принцип управління на рівні держави в сучасних умовах — трагедія. Саме це протиріччя дало підстави деяким авторам стверджувати, що Україна сьогодні ще не стала демократичною, соціальною, правовою державою (з громадянським суспільством), не має серйозної стратегії побудови цивільного суспільства. [77, с. 6—7].
Все це негативно позначилося на стані економіки країни і матеріальному рівні життя населення, які зазнали за 10 років значного падіння, про що свідчать не лише вітчизняні, але й міжнародні соціологічні дослідження. Зокрема, як стверджує чергова глобальна доповідь про розвиток людини, положення якої опублікував доктор економічних наук професор А. Ревенко в газеті «Дзеркало тижня« від 28 липня 2001 р., підготовлена програмою розвитку ООН (ПРООН), яка наводить щорічні індекси людського розвитку, Україна у 1999 р. за цим індексом посідала 74-е місце із 262 країн світу. Ще в 1994 р. вона посідала 45-е а, в 1998 р. — 102-е місце. Індекси розвитку людства акумулюють в одному числовому показнику три найважливіші складові цього розвитку: тривалість життя, грамотність і охоплення навчанням, а також ВВП на душу населення. Стосовно проблем освіти і ВВП, то останнім часом з’явилося достатньо публікацій на цю тему, а тому окремо торкнемося лише демографічної проблеми. За тривалістю людського життя Україна разом з Нікарагуа розділила 90 і 91 місця. До речі, за складеним у 1974 р. прогнозом відділом демографії Інституту економіки, до 2000 р. чисельність населення України повинна була досягти 54,05 млн осіб. У доповіді ПРООН наводиться прогноз чисельності населення у країнах світу на 2015 р., там передбачається в Україні лише 43,3 млн осіб. І це на фоні стрімкого зростання загальної чисельності населення земної кулі. Вже з п’яти до чотирьох зменшилася кількість міст-мільйонників, до їх переліку не входить Одеса. Слід зауважити, що попри зменшення загального рівня тривалості життя, народжуваності дітей, зменшення населення в Україні значною мірою зумовлено ще й масовими вбивствами, суїцидами, загибеллю людей на виробництві, у пожежах, автокатастрофах тощо. Отже, вже настав час демографічну ситуацію в країні сприймати і розглядати крізь призму національної безпеки. З цього приводу варто згадати Єгипет, де лише 5% землі придатної для землеробства, 95% — мертва пустиня. Попри все у цій країні кожних 30 секунд народжується дитина, а населення за 1 рік збільшується на 1 млн осіб.
» следующая страница »
1 ... 95 96 97 98 99 100101 102 103 104 105 ... 381