II ст. До н. Е., тобто в період різкого зростання соціально-економічних і політичних суперечностей в суспільстві).
Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важливу роль в управлінні суспільством. Особливо його роль зростає в другій половині періоду існування Республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи. Значення сенату посилювалось передусім за рахунок зменшення ролі Народних зборів. Не випадково в той час (в останні століття республіки) всі офіційні документи, в тому числі дипломатичні, підписувались: Senatus рориіш que готапш (SPQR) — "сенат і народ римський".
Магістратури. Цей державний інститут також виник внаслідок упровадження в життя реформ Сервія Туллія. Виник він не відразу, а поступово, "поструктурно". Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі, середні, нижчі, — уповноважені представляти Римську державу і від її імені здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Магістрат, як засвідчує зміст цього слова (mаgister — начальник), очолює народ, разом з народом є носієм державної "величі". Образа його, зневага вважалися образою всього римського народу. Під час перебування на посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності або усунутий, зміщений з неї. Виконання обов'язку магістрату — не служба, а honor — честь, пошана.
Магістратури поділялися на ординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні). Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи доповнювати закони.
Інститут магістратури характеризується певними загальними рисами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відповідальність перед народом; 5) безоплатність.
Виборність. Усі магістрати, за двома винятками, обирались Народними зборами — центуріатними або трибутними. Тому не слід називати їх чиновниками, як це іноді зустрічається в літературі, бо чиновники призначаються вищестоящими урядовцями. До невиборних, призначуваних магістратів належали диктатор і начальник кінноти.
Спочатку формально будь-який римський громадянин, який мав право брати участь у Народних зборах, міг виставити свою кандидатуру під час виборів на будь-яку посаду. Згодом (згідно із законом 180 р. До н. Е.) Було встановлено такі обмеження: 1) кандидат у магістрати повинен був упродовж десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на найвищу посаду — консула — вимагали попереднього перебування на посадах квестора або курульного едила чи претора; 3) після виконання обов'язків однієї магістратури й обранням на нову посаду потрібна була двор- чіна перерва.
При Суллі у 81р. Дон. Е. Для посад магістратур було законодавчо встановлено віковий ценз: квестора — 30 років, претора — 40 років, консула — 42 роки.
Колегіальність. На кожну посаду (окрім диктатора і начальника кінноти) обирали по кілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала в тому, що вони не мусили повсякчас діяти спільно, колективно, а працювали окремо, тобто розв'язували питання одноосібно. Кожного з магістрів було наділено всією повнотою влади в межах даної магістратури. Але розв'язуючи важливі питання, урядовці кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажімо, військовий похід). В іншому разі магістрат міг рішення колеги позбавити юридичної сили, заявляючи протест словом "забороняю" — veto. Такий протест-заборона називався інтерцесією. Акт інтерцесії застосовувався не тільки щодо рішення рівних за посадою урядовців, а й нижчих за рангом магістратів (але не вищих).
Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати зазвичай обиралися на рік (крім цензорів, яких обирали на п'ять років). Римські політичні діячі вбачали в цьому джерело свободи громадян (libеrtаtіs оrіgіnеm).
» следующая страница »
1 ... 108 109 110 111 112 113114 115 116 117 118 ... 215