Важливою складовою є формування інституційного середовища для розвитку технологічних кластерів. Об' єднання в рамках єдиної системи управління циклів обміну знаннями й технологіями дозволить вибудувати опорні інсти-туціональні структури майбутнього кластера, що поєднує у своїй організації принципово нові, навіть нині неіснуючі галузі. Перехід до кластера повинен мати на меті організацію процесів однотипних технологічних систем у рамках нового технологічного укладу, що формується в Україні на основі перетворення й заміщення новими технологічними рішеннями значних масивів вітчизняних промислових виробництв.
У створенні українських кластерів величезну роль повинна відігравати фундаментальна практико-орієнтована наука, яка через систему розробницьких центрів на основі впровадження результатів новітніх фундаментальних досліджень (відкриття нових фізичних ефектів і принципів) може забезпечити створення технологій наступного класу для системної промисловості. В інститу-ційно-організаційному контексті кластер передбачає співорганізацію як мінімум чотирьох великих технологічних груп, які утворюють його технологічну основу: 1) проривні наукові лабораторії - дослідні виробництва, де створюють основи нових технологій; 2) розробницькі центри, де виготовлятимуть макети й зразки технологій для апробації на експериментальних виробництвах; 3) промислово-технологічні групи, що займаються оснащенням виробництва для виготовлення серійної продукції; 4) маркетингові групи, що просуватимуть новий тип продукції на ринок і формуватимуть стійкий попит [7].
Управлінською надбудовою, що забезпечує взаємозв' язок цих чотирьох технологічних груп між собою може бути: Рада інвесторів, яка ухвалює рішення щодо пріоритетного фінансування того або іншого проекту; експертна рада, що розглядає різні проекти в міру їх підготовки до реалізації й, нарешті, креа-тивний центр, що готує матеріали для прийняття рішень експертною радою й радою інвесторів. Відносини господарюючих суб' єктів усередині кластерної мережі являють собою стратегічний альянс, учасники якого: виробляють загальну стратегію або принаймні загальну мету, обмінюючись ідеями й ноу-хау; фірми, котрі утворюють мережу, виступають як єдиний суб' єкт конкуренції, що запропоновує співробітництво для досягнення загальної мети, більш ефективно використовує ресурси, знижуючи трансакційні витрати й витрати на контроль за матеріальними потоками, але водночас надаючи всім партнерам самостійність у господарській діяльності; стратегічним центром мережі стає найбільша компанія, що укладає із зовнішніми фірмами довгострокові контракти, які виходять за рамки звичайних відносин субпідряду. Ці центри формують
стратегію, розбудовують ключові компетенції партнерів, координують їхню діяльність, організують трансфер технологій і ноу-хау, запозичаючи в партнерів ідеї для створення нових технологій. На відміну від звичайної системи стратегічного менеджменту, заснованого на лінійній моделі поведінки фірм, стратегії технологічних мереж передбачають, що самоорганізуючі процеси розвиваються на динамічній основі. Зокрема, Стратегічний центр збирає й аналізує інформацію про нові вимоги споживачів, нові технології, у тому числі у суміжних галузях, наявні на глобальному ринку ресурси, дії конкурентів і на цій основі, разом із партнерами, підбирає такі види діяльності мережі, котрі дозволять гнучко реагувати на запити ринку й виробляти максимальну додаткову вартість, а функції управління товароматеріальними потоками в мережі звичайно передаються спеціальній фірмі [8].
Якщо йдеться про реалізацію державної стратегії щодо створення структури господарства нового технологічного укладу, то у цьому контексті технологічний кластер інтегрує у своєму устрої різні так звані схеми діяльності [7]:
» следующая страница »
1 2 3 4 56 7 8 9 10