Безумовно, для успішного вирішення специфічних, а деколи і унікальних трансформаційних проблем в економіках пострадянських республік і, зокрема, України неможливо обійтися готовими, нехай навіть і перевіреними за кордоном моделями. Потрібна їх адаптація і розвиток. Але це не означає, що можна нехтувати багатим світовим теоретичним досвідом.
Проблема полягає скоріше в іншому - як правильно скористатися цим досвідом, що із нього відібрати для подальшого вдосконалення і адаптації, а що відкинути, як принципово чи тимчасово непридатне з огляду на конкретні умови і задачі. На жаль, грубі помилки у виборі теоретичних концепцій при розробці моделей реформ були скоріше правилом, ніж винятком. Їх усвідомлення більшістю науковців, політиків і державних діячів невиправдано затягнулося. І лише у другій половині 90-х років почало утверджуватися загальне розуміння того, що причиною проблем трансформації є не лише невміння, незацікавленість чи пряме небажання виконувати програми, але і принципова хибність здебільшого запозичених із Заходу економічних теорій, на методологічній основі яких ці програми розроблялися. Оцінюючи ситуацію, що склалася, відомий вчений, Нобелівський лауреат Дж. Стігліц прийшов до висновку, що провали реформ у Росії і у багатьох республіках колишнього Радянського Союзу ... обумовлені не тим, що погано здійснювалася загалом вірна політика. Причини невдач значно глибші. Вони коріняться у нерозумінні реформаторами самих основ ринкової економіки і процесу інституційних реформ. Моделі реформ, що спираються на загальноприйняті положення неокласичної теорії, скоріше всього, недооцінюють роль інформаційних проблем, в тому числі проблем корпоративного управління, соціального і організаційного капіталу, а також інституційної і правової інфраструктури, необхідної для ефективного функціонування ринкової економіки” [49, с. 4].
Аналіз перебігу українських реформ після десяти років початку перехідного періоду примусив представників владної еліти України визнати, що: “.найбільш вразливою стороною трансформаційної моделі, якої ми дотримувалися, було фактичне зведення її до вкрай обмеженої логіки однобічного економізму, або точніше - ринкового фундаменталізму. Відповідно ми весь час припускалися суттєвої методологічної помилки, ототожнюючи поняття системної трансформації суспільства і ринкових перетворень економіки” [29].
Причини цієї помилки можна зрозуміти, якщо зважити на сутність тих теоретичних концепцій, які були обрані в якості методологічної бази для системних перетворень. Більшість з них не виходила за межі русла основної течії економічної думки, так званої mainstream, - системи знань, в якій практично ігноруються соціально-культурні, психологічні, політичні та науково-технічні фактори, а якщо і враховуються - то лише як екзогенні.
Найбільшої критики у зв’язку з невиправданими надіями зазнала неокласична теорія, зокрема, її радикально-ліберальні течії і, особливо, монетаризм. Той же Дж. Стігліц, осуджуючи надмірну довірливість пострадянських реформаторів до запозичених із американських підручників моделей говорить: “. на них не можна опиратися при консультуванні урядів, що прагнуть відтворити ринкову економіку. Написаний в типово американському стилі підручник надто залежить від специфічної інтелектуальної традиції - неокласичної моделі, залишаючи осторонь інші традиції (зокрема, закладені Шумпетером і Хайєком), які могли б сприяти глибшому розумінню ситуацій, що виникають в перехідних економіках” [49].
У такій же тональності звучить і критика з боку українських вчених. Так, А. Гальчинський стверджує, що “. спираючись лише на суто монетарні важелі економічної політики, подолати остаточно наслідки кризових процесів і забезпечити у перспективі відчутні якісні зміни в економіці, а також випереджаючі темпи зростання неможливо. Монетаризм в умовах квазіринкових відносин, це економічний нонсенс, це спосіб руйнування старого без утвердження нового” [10, с. 177].
» следующая страница »
1 ... 22 23 24 25 26 2728 29 30 31 32 ... 241