Початок вісімдесятих характеризується посиленням кризових явищ у світовому господарстві, впровадженням ресурсо- та енерго-збе- рігаючих технологій у провідних країнах, збільшення її сировинної самозабезпеченості. Тому на світовому ринку продукція перевищувала попит, знизились ціни на сировину та матеріали, з’явились нові виробники і постачальники сировини. На фоні зменшення якісних запасів та зменшення рентабельності родовищ корисних копалин зменшувались потенційні можливості Африки. В результаті впало виробництво товарів, зменшилась вартість експорту майже в три рази, зменшились приватні іноземні фінансові потоки. Віддзеркаленням стану аграрного та мінерально-сировинного секторів стала еволюція ВВП. Так, середньорічний приріст ВВП континенту в 1961—1970 рр. становив 5,9 %, в 1971—1980 — 4,1 %, в 1980—1991 рр. — 1,9 %. Регресивного характеру набули процеси індустріалізації. В багатьох галузях спостерігається зростання незавантаженості промислових виробничих потужностей (до 50—70 %); темпи зростання промислового виробництва впали на кінець 80-х до 0,7 %. Питома вага обробної промисловості знизилась до 10 % (в латинській Америці — до 24 %), а в світовому господарстві складала менше 1 %.
Одна з центральних проблем економічного розвитку африканських країн полягає в неспроможності самозабезпечення процесів нагромадження капіталу з метою суспільного відтворення. Пояснюється це тим, що Африка виробляє те, що не споживає, а споживає те, що не виробляє.
В африканській економіці виникла своєрідна ланцюгова реакція. Падіння попиту на сировину, товари африканського експортоорієн- тованого сектора завдало удару по економічних галузях. Зменшились валютні надходження від реалізації їх продукції, збільшилась незаван- таженість виробничих потужностей. Залежність національних бюджетів від зовнішньої торгівлі при зменшенні експорту збільшила їх дефіцит, погіршила проблему виплат з позик, спричинила зростання інфляції, змусила скоротити імпорт з метою зменшення негативного сальдо торговельного балансу, створила проблеми з імпортозамінюю- чими підприємствами, які забезпечувалися іноземною сировиною та устаткуванням. Соціальним наслідком стало збільшення безробіття, скорочення доходів населення, різке звуження інших життєво важливих соціальних сфер, політична нестабільність.
В нових умовах понад 30 африканських країн приймають надзвичайну стратегію, розроблену за активною участю провідних держав і міжнародних організацій, з пріоритетом проведення фінансової та кредитної політики. Незалежно від якісного характеру і спрямованості отриманих ззовні рекомендацій, африканські держави знову потрапили під жорсткий контроль розвинених країн та міжнародних структур.
Багато проблем Африки спричинені характером організації державної влади та її впливом на загальний стан справ, що пояснюється глибоко вкоріненою традиційною уявою про систему організації суспільства взагалі. Мова йде про корупцію. Політичні доктрини та юридичні норми дотримуються, доки вони відповідають волі правлячого лідера. На думку дослідників, причиною прийняття програм структурної перебудови стало не тільки прагнення вивести свої країни з кризи, а її бажання реалізувати вузькогрупові інтереси. Донорська програма і доходи від зовнішньої торгівлі використовувались на формування африканської еліти.
Отже, зростання кризи африканської економіки змусило більшість країн континенту у 80-ті рр. вдатися до проведення внутрішніх реформ у рамки надзвичайних економічних програм: економічної стабілізації, структурного пристосування та відновлення економіки.
Перші з них, тривалістю від 6 місяців до 3 років, з’явились в африканських країнах ще у 70-ті рр. і були спрямовані на поновлення балансу зовнішніх фінансових розрахунків, скорочення бюджетних дефіцитів. Однак, в них не розглядається питання розвитку виробництва і структурних змін. Ініціатором таких програм був МВФ, який 104
» следующая страница »
1 ... 53 54 55 56 57 5859 60 61 62 63 ... 215